В моє вікно багато днів як б’ється птаха, говорять люди це не до добра,
Та вже нема мені кого втрачати, самотність виїла всі почуття до тла.
Розділене життя на «до» та «після», між ними сенс мого буття – ВОНА.
Я «до» не знав, що можна так кохати, а «після» спокою моя душа нема.
Хіба я думав, що зустріну свою Пташку в той день похмурий біля сірих стін.
Від споминів щемливо радісно і важко, давно від серця залишився пеплу тлін:
«… Лікарні коридори-лабіринти, медогляд, довгі черги та нудьга.
Нарешті довідка і на осінньому повітрі поривом вітру вириває папірця.
Дівча тендітне: «не губіть бо більше», печальні очі в пам’яті моїй,
На горизонті вже зникає її постать, я ж ніби вкляк й не міг дібрати слів.
Я часто згадував сумну маленьку Пташку і образ в серці трепетно беріг.
Нам взимку доля дарувала другу зустріч, а за вікном летів лапатий сніг.
Звела в кафе забута мною книжка, заглянув в очі й потонув навік,
Палахкотіло в грудях серце від усмішки, раптовий дотик так мене й обпік.
…Сиділи поруч в вечори морозні, стара софа, овеча ковдра, чай та… МИ.
Мені не вірилось, що все це і зі мною, я був щасливим, жив немов у сні.
… Все обірвалось раптом і назавжди, в той час як розпускався яблуневий цвіт,
Моя тендітна Пташка захворіла, байдужим став для мене цілий світ.
«…ми – лікарі, не боги… лейкемія… і часу мало» пролунало ніби грім,
Ти відлетіла, моя Пташка… душа моя з тобою… порожнім став колись затишний дім.»
P.S. Ніколи ще не був таким щасливим, ніколи вже не буду я таким.