Ця тиша просочилася під шкіру,
Її рознесло вітром в кожен м’яз.
Ти слухаєш що шепчуть сонні звірі,
Яких пускати в натовп ще не час.
Котрий сьогодні, вчора, післязавтра
Із цих котячих вирветься у люд.
Чи будуть сили загасити ватру
І не віддатися на самосуд.
Одне обличчя – рухів незліченність.
Так виривають землю із підков
Шалені коні, як ті рвуть буденність,
Що виповзають із її основ.
Вечірня тиша солодко росіє,
Вона взяла котячих у полон.
А місяць небом розілляв олію,
Мов на пательню, й всмажив сон.