Якось дивно:
Що за люди,
А чи все забули?
Кличуть долі
Україні,
А чи вона буде?
Земле! Ненько!
Скільки ж можна?!
Чи ж ми подуріли?
Все шукаєм
Щастя й волі,
А де ж їх поділи?
Не судилось
Тарасові
Нащадків діждатись.
В своїй рідній
Україні
В достатках кохатись.
Розквітала,
Наче сонце,
Ненька моя мила.
Розплітали
Свої коси
Дівчата щасливі.
І дитятко
У Катрусі,
Неначе пташина.
Мамі щастя,
Коли бачить,
Як росте дитина.
…Ніби ворон,
Розпластавшись,
Хмара заступила.
Плачуть села.
Біля ставу
Верба похилилась.
Якби знала
Біда яка
В Україні стала,
Пішла б собі
Та у церкві
На коліна б впала.
Чи то, може,
Пороблено
Нашій Україні,
Що ті люди,
Наче звірі,
Ділять здобич, ділять?
Накинулись,
Розірвали
Й сіли на престолі.
Оце вам-то,
Українці,
Ваші доля й воля.
Ох, Тарасе,
Милий друже,
Дарма ти боровся.
Хто бажав щось
Україні,
Вже по ній пройшовся.
Як це гірко,
Як печально!
Люди подуріли.
І воюють,
І гризуться
Гірше, аніж звірі.
Подивися,
Україно,
Нехай Бог боронить,
Вже нарід твій
Буде радий,
Якщо й захоронять.
Зозуленька
Накувала
Вже багато долі.
Та хіба ж ти,
Моя птахо,
Зазнала неволі?
Отаке-то
Стало в світі,
Мій Тарасе милий.
Нема щастя,
Нема долі,
Бо ж ми їх згубили.
Квітла ж наша
Вітчизнонька
Поміж оксамиту.
Кохалася ж
Родинонька,
Як колос у житі.
Ми всі вкупі
Плекаємо,
Як сонях, надію.
Може, вітер
На Вкраїну
Зі Сходу повіє.
Бути разом
Між братами,
Аж серце радіє.
Помолимось,
Друзі-браття,
Хай зоря зоріє.