Тиха,надто самотня, вона полюбила грози
Дощі,як рідні, привітньо били по підвіконню
Тишею (до біса пігулки) лікувала психози
Віршами (до біса чаї) лікувала безсоння
Налякана, проте сльози зрадливі ховала
Сильна для всіх, але слабка перед собою
Хотілось світ на шмаття рознести - мовчала
Вже давно перестала шукати спасіння від болю
Вона не любила сонце,не любила тепло
Не любила світла,воно не здавалось Раєм
Все, що змогла за життя полюбити - його
Не шукала спасіння, бо знала: його немає
Не тікала нікуди,не рятувалась, навіщо?
Вона знала, що власний біль у собі несе
Вона знала, що поступово він її знищить
Куди ж тікати,якщо усюди береш себе?
Себе, і всю тяжість страшного болю
Від якого не існує панацеї
Вона зненавиділа світ, усіх, крім нього
А він чхав на всю планету, разом з нею
"Чому саме так?" - вкотре кляте питання
Чому він хоче для всіх здаватись інакшим?
Один його погляд, і попри всі намагання
Вона змогла побачити те, що ніхто не бачить
Вона відкривала його, як улюблену книгу
Як святу таємницу, що невідома навіть йому
Поступово топила кришталевий прошарок криги
І в очах, попри холод, знайшла просту теплоту
Тепло душі ,як скарб,якого він боїться
Понад усе боїться відкривати для людей
Моральне цькування,як перевірка на міцність
Як правило, в істериці, єдина, хоча й гірша з ідей
Не зважаючи ні на що, вона все ще шукає дорогу
До світло сірих очей,які любить понад усе
Вона вірить в нього так,як не вірить ні в кого
Свою віру,свій біль і любов крізь життя пронесе
Вона тікала, звикла що ніхто ніколи не шукає
Кричала,а ніхто не чув,звідси любов до тиші
Йдучи, дійшла до межі...краще б впала
Краще б зникла з лиця землі,ніхто б не помітив
Тим,хто не прожив життя, слід би вірити в казку
У серці кожного з нас живе малесеньке диво
Вона ж звикла ховати себе у непроглядну маску
Та і диво своє вже давно захоронила
Вона просто жила,ніколи любов не тримала
Бо знала, що справжня нікуди від неї не зникне
Ця віра сьогодні вночі її вщент доламала
Бо зрозуміла,що дихає тим,хто ніколи нею не дихав.