Осінь клену старому кіновар’ю розписує листя,
Що летить вслід за вітром, додолу.
Фресками сивих соборів, шелестом спогадів дому,
Де вже ніколи не битимуть дзвони
І не лунатиме сповідь чорного віття небу нічному.
Полум’я літа згасає. Ледве жевріє іскра остання,
Ще один день тепла і надій вчорашніх.
Вечора смуток синій на заході сонця мовчанням
Новий світанок розбудить. Птахи відлітають
В землі чужі. Чорну стрічку у сіре вплітають
Небо. Перша прозора крига саваном вкриє віти,
Зорями іній іскриться – дарунок зими,
Стліла парча шлюбного плаття в химерному світлі,
Трунком вино обітниць, що розділити ми,
Мали з тобою. Та не судилось. Снігу слізьми
Виплакать біль свій. Та сліз вже давно немає.
Серце у грудях мертвих порохом стало,
Сиве закляття ворона віщим словом лунає,
Спокоєм потойбіччя сповнене. Не об’єднало
Кригу із полум’ям, мертву з живим. Замало
Лілій, троянд і фіалок, каблучок весільних –
Втрачених символів, гірко-солодкого флірту.
В білім тумані примарою танути, чи голосити
Совою опівночі? Жмуток зів’ялого квіту
Падає долу. Паморозь травня. Срібло розлите
Місяця вповні. Воскові сльози свічок, веселковий
Міст, що у небо веде – сяйвом скла вітражів.
Не забувай. Тану метеликів зграєю білою сутінкових.
Та відпускаючи сотні разів, згадку одну залиши
Про те, як холодних рук моїх торкався ти у соборі.
24.02.2014