Гойдався сад, неначе диво в білих хмарах,
Розстелених на травах проти ночі.
Переливавсь у сурми цвіркуна і марив,
І видихав у простір сни пророчі.
Гойдався сад, мов колисав на своїх вітах
Рулад пташиних заміський романс.
Витьохкував, сюрчав про чари літа
В нічній містерії, що нашептав туман.
Гойдався сад, над ним серпневим зорепадом
Дощило небо, сміялась в кронах осінь.
І місяць, як монах, вставав над садом,
І бігло літо по стерні простоволосе.