НІНО ЧАВЧАВАДЗЕ
«Ум і діла твої безсмертні
в пам`яті руській.
Але для чого пережила тебе,
любов моя.
Незабутньому — його Ніна»
Напис на могилі О.Грибоєдова.
Схил гори Птацмінда,
біля монастиря Давида. Грузія.
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ
На дорозі до тифліської застави з`явилась,
освітлена смолоскипами, похоронна процесія.
Молода княгиня похитнулась і,
знепритомнівши, упала в подорожній пил.
Од вітру сухого —
і пил,і пісок…
Сльозиться дорога,
спливає в лісок…
Темнішають гори…
На серці — пітьма.
І горю покори,
як думі, нема.
Надія на чудо:
не вбито Сандро,
і знов у них буде
любов і добро.
Він тепло всміхнеться:
«Здорова була!» —
і вистрибне серце
в обійми тепла.
Та правда страшніша
любої олжі:
коханий не пише —
душа не лежить.
На небо злетіла,
його обійма,
бо Горе і Тіло
позбулись Ума.
Розсунули темінь
жалобні вогні.
Чужії тотеми —
в чужій стороні.
В труні, на ряднині,
останки страшні,
далекі від Ніни,
від світу… «О ні!»
Хитає планету
жалобна гарба…
У смерті поете
чи винна юрба?
В посольстві їх сорок
було росіян,
фанатиків — море,
злоби — «окіян».
Горбами три дні
волочили посла.
В чужій стороні
Русь його не спасла*
Сандро по мізинцю
скаліченому**
впізнали.
Чужинці ж —
по горю й уму —
злякались із «білим»
царем воювать,
дозволили тіло
в землі поховать.
*О.С.Грибоєдов загинув 30 січня 1929 року. На російське посольство в Тегерані
налетів натовп озброєних фанатиків-мусульман. Росіяни хоробро захищались, але сили були не рівні.
**23 жовтня 1818 року, біля Тифлісу, відбулася дуель між О.С.Грибоєдовим і О.І. Якубовичем (1798-1845), офіцером, декабристом, якого було засуджено на каторжні роботи до Сибіру. Грибоєдов промахнувся, а Якубович поцілив йому в ліву руку. Мізинець лівої руки звело до кінця життя.
Усе, що від нього
знайшли на смітті —
в далеку дорогу*…
А що у житті?..
Князь Хосрем Мірза
дав царю діамант:
на крові і сльозах —
дав царю діамант**.
…Багата і горда
російська земля:
поетами
чорні
дірки затуля…
…В шістнадцять — вдова —
Ніна впала у пил.
На біль і слова
не лишилося сил.
*Три дні волочили тіло поета по гірським «стежкам», а опісля кинули в яму для сміття.
**Дипломатичний скандал між Персією і Росією швидко вгамували. Персицький князь Хосрем Мірза подарував «білому царю» Миколі величезний діамант «Шах» у 88 каратів. Про різню в Тегерані швидко забули.
ЧОРНЕ І БІЛЕ
В напівзабутті, сховавшись від усього світу,
молода княгиня провела при місяці.
Ніно Чавчавадзе —
дівчинка-княжна —
вдовиця в шістнадцять
біла, як стіна.
Почорнілий батько
в ковдру загорнув
доньку, як малятко,
колиса до сну.
Рученька худенька
тоне у руці:
«Дівчинко рідненька,
за що муки ці?!»
…Помолилась Богу б…
Та якби він чув,
то прийняв пологи б
добре
й не забув
дати Саші, сину,
котрий без отця,
довгу теплу днину,
вчаснії сивини
й розум мудреця.
Ні! Прожив годину —
й знову у політ...
Глянув і покинув
непривітний світ*.
У напівсвідомо-
сті —
три місяці.
Непомірна втома
в думі і в руці.
Чорно-біле горе
стерло фарби днів...
Як берізка, гола —
посеред снігів.
ДЯДЕЧКО САНДРО
«Не переймайся, дядечку Сандро, ось виросту,ми одружимось,
тоді і будеш мене захищати».
Ніно.
Десятирічне
червоніє,
роман читаючи,
дівча.
Спіткається,
ніяковіє,
хоч по-французські добре вміє,
як — по-галчачому — галча.
*Почувши про смерть чоловіка, Ніно знепритомніла. Почалися дострокові перейми. Народився семимісячний син Олександр, який прожив усього годину.
А все тому, що слухачами —
не тільки батько і сестра,
не тільки нянечка і мама,
а ще і гість з Москви,
той самий,
при кому серце завмира.
У гостя — посмішка іскриста,
й муркоче на колінях кіт,
до інших —
дикий, гонористий,
а тут лежить, співає пісню
людині про котячий світ!
У гостя й через окуляри
з очей хлюпоче доброта...
І чується:
шумлять чинари,
і бачиться:
вівчар отари
із гір додому заверта.
Та він собі,
в ЇЇ оселі,
таке незвичне дозволя:
«Цілує в ніс, кида під стелю.
Ще трішечки б —
і у купелі
купав, неначе немовля!
Не баче він, що я — доросла.
Сказати б:
«Дядечку Сандро,
не треба, я — не лялька,
доста».
Але сказати так непросто,
ну...
як дістатися зірок.
З його появою дрімота
тікає з дому аж бігом.
І від суботи до суботи —
розваг,
пісень веселі ноти,
вертеп під карточним столом*...
А він,
на витівки багатий,
започинає вже нове:
стає вертепом вся кімната,
вертеп — князівськії палати...
Ось-ось —
і мертве оживе.
...Якось, Олександр для Ніни,
на Різдво, придумав жарт:
хай дівча залізе в скриню
в карнавальній одежині
й батька наляка.
На жаль,
Ніна в скрині задрімала.
Замість батька увійшла
няня.
Й так дівча злякало
няню,
що та душу мало
Богові не віддала.
Як Сандро не заступався,
як за Ніну не просив, —
князь сердитий не здавався.
Батько кременем лишався
й Ніні няні не простив.
Разом у кутку стояли
і актор, і режисер
і тихенько розмовляли,
що спектакль не досить вдалий —
не аншлаг.
Та що тепер...
*Московського гостя дітям було дозволено називати дядечком Сандро.
Олександр Сергійович дуже любив дітей.
Треба ж мовити дитині:
Дядьку, дай-но підрости.
Як я стану більша скрині,
от тоді свою дружину
захищати будеш ти».
ПАГІНЕЦЬ КОХАННЯ
Якось, по-дитячому, Ніно поцікавилась, чому дядечко Сандро не одружений.
Грибоєдов довго сміявся, а потім відповів: «Жінки, Ніно, пустотливі, нерозумні, дріб`язкові й гонористі. Я багато закохувався, та ні з ким не
захотів одружитись».
П`ятнадцять Ніні.
Із дитини —
така краса!
Така краса!
Високочолая князівна
струнка,
як молода раїна.
Неначе річка на долину
з гір водо грається коса.
Але князівчині бентежно:
що сталось з дядечком Сандро?
Дипломатичний,
обережний,
тому —
суцільна протилежність,
що був у гуморі безмежний,
як сам Мюнхаузен,
барон.
Вустами гострими, як лезо,
по ручці ввічливо чикне — і геть іде.
Такий помпезний,
безкомпромісний, як терези.
А як погляне,
«хоцця» щезнуть, —
чіпляй усіх, та не мене!
Схотілось дівчині спитати,
в чім провинилася вона.
Постукала.
Зайшла в кімнату.
А він не знає, що казати.
А місяць,
як суворий тато,
зірки виштовхує з вікна.
«Порядній дівчині негоже
приходить до холостяка...»
«Про що він каже?
Боже-Боже!..»
Про те й подумать неспроможна,
стояла дівчина,
як рожа
у будякових колючках.
Ось напівчує, напівбачить
вона
навколішках його!
А чи сміється він, чи плаче...
На серці —
щось таке гаряче
і неслухняне,
і тремтяче,
і нетерпляче,
як вогонь.
Та ось він знов дістався глузду:
«Дівчисько,
геть з моїх очей!»
Злякавсь поет своєї Музи.
У так можливому союзі,
священнім,
«видел только узы»,
сховавсь,
як кіт за деркачем.
«Іди до батька.
Заважаєш.
Мені ще треба працювати».
Отак і маєш те, що маєш.
А звідкіля воно,
не знаєш
і там безглуздо ображаєш,
де треба ноги цілувать.
...Уже в своїм дівочим ліжку
князівна виплакала біль:
«Придумала героя з книжки!
Провінціальна сіра мишка...
Ні, дядечко Сандро, облиште...
Хай, після бурі, буде штиль».
...На ранок
гість заметушився,
як перед градом горобці,
з від`їздом.
Наче провинився,
додолу поглядом схилився,
«но, по-отечески решился»
поплескать
Ніну по щоці.
Вона,
з від`їздом Олександра,
собі сказала:
«З голови
все викину».
...На них — Касандру б,
як почуттів своїх розсаду
вони виполювали з саду
своїх сердець,
то до Москви
Сандро би не поїхав.
Ніна
згадала,
як давно іще,
Сандро спитала,
чом донині
немає в дядечка дружини,
чому один він, як билина
в осінню пору,
під дощем?
Гість довго й голосно сміявся,
а потім Ніні відповів:
«Я не скажу,
що не кохався.
Були романи.
Намагався
знайти єдину,
та зостався
один.
В жіночій голові —
глупота,
вітер,
дріб`язковість
і гонору на грам — кіло.
Спочатку з самого,
з ab ovo,
щасливий шлюб — це випадковість,
це надто фантастична повість,
в якій героям повезло».
Князівна почала шукати
усі ці вади у собі.
І їй здалося:
«Забагато
в мені такого ж...
Щоб кохати,
щось особливе треба мати,
як негру—
очі голубі.
Не дивно те, що Єрмолаєв —
розумний, гарний офіцер —
вже рік
на відповідь чекає,
від невідомості страждає.
Скажу,що згодна я,
хай знає, хай знає:
інша я тепер».
ОСВІДЧЕННЯ
«Сандро, а ти мене цілуватись навчиш?»
Ніна
Десять днів гостював
Грибоєдов у князя.
На одинадцятий
князь йому розповів
про заручини Ніни,
що — скоро.
Одразу ж
гість поїхать
додому, в Москву,
захотів.
А під вечір поет
на прогулянку Ніну
запросив у садок
й тихо мовив:
«Ніно,
я кохаю тебе.
Скажеш ні — я загину.
Візьми серце і руку мою».
А воно —
зовсім-зовсім дівча —
ледь кивнуло,що згодне,
що нема на відмову ніяких причин.
Уявити
поет міг собі що завгодно,
тільки не:
«Ти мене цілуватись навчиш?*»
ВЕСІЛЛЯ
«Полюбіть мою Ніночку. Хочете її знати?
В Malmiso, в Ермітажі, біля входу, направо, є Богородиця
у вигляді пастушки Mur illo — це вона»
О.С. Грибоєдов. З листа до В.С. Міклашевича.
День весілля на серпень призначили.
«Скоро.
Дуже скоро, — усі гомоніли, —
дарма...»
Якби знали закохані те,
що до горя
і півроку нема,
і півроку нема.
Ми приречені долею,
ми приречені
віддавать Богу душу,
а тіло — землі.
Невідомо, коли тільки...
Зліг наречений
в лихоманці страшній,
та мовчати велів.
Як до церкви іти,
наречений підвівся,
вилив ціле цебро
льодяної води
на вогненную голову.
Добре молилась,
видно
Ніна за нього:
не сталось біди.
Затремтіла,
ослабла рука у поета,
і упала каблучка.
Він довго шукав.
А знайшов, то подумав:
«Погана прикмета».
А наскільки погана
і гадки не мав.
МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ
Медовий місяць — в Цинандали...
І повернулися в Тифліс.
Грузинські висі й руські далі
у двох закоханих злились.
Впада в Каспійське море Волга.
Кура — в Каспійськеє впада.
Хто зна , навіщо й як надовго
стає солоною вода?
Хтось ллє ложу,
хтось правду чеше.
Зупину не було й нема...
Чому добра на світі менше,
аніж холодного ума?
У справах у дипломатичних
невдовзі їхати Сандро
у Персію:
Вітчизна кличе,
Вітчизна кличе — крити нічим.
Відчизна знає, де добро.
А Ніна Пушкіна читала:
«На холмах Грузии...»
Імла
на серці У Сандро була,
й душа краси не помічала.
Підносила гора Мтацмінда
над суєтою до зірок,
й давив на груди храм Давида.
Сумним був дядечко Сандро:
«Я їду в Персію не в гості,
не залишай моїх кісток
на чужині...»
...Чарівний простір —
душа тут не заклякне в рості,
сонетів творячи вінок.
Гора Мтацмінда.
Храм Давида.
Ніно,могила і Сандро*.
Сюди приходить люд з добром,
з добром іде
і далі піде...