Книга пророка Йони
ЧАСТИНА ПЕРША
Левіафан
Я звався поміж люду – Йона,
І серце чути не хотів,
Бо ласку обернув на гнів,
І став собі як перепона.
Я від призначення тікав,
І дар мій, і талант, і вміння,
У пристрастях, без розуміння,
Як той невіглас заховав.
І був далеко я від цілі,
Яку Господь поклав мені,
Щоб сповнити діла земні,
Що стежать янголи стокрилі.
Але я байдужий до всього,
В далекі кинувшись світи,
Задля розваги, без мети,
Забути всі веління Бога.
Мені кортіло з-над усе,
Зрівнятись у свободі з птахом,
А я у лодь цю сів, невдаха,
Що море хвилями несе.
Та знялась буря, і вітри,
Таке почали виробляти,
Як дзбанок корабель жбурляти,
Узявшись до лихої гри.
Ми купчилися наче вівці.
«За що ця кара?» – хтось волав, –
«Молімось!» – й кожний повставав,
Навколішки з тих іновірців.
Лиш я один мовчав тоді,
До галасу їх незворушний,
І заклик той не прийняв слушний,
Так ніби з ними не в біді.
«Чому богів ти не благаєш» –
Звернувсь до мене капітан, –
«Ген, бачиш там левіафан,
Або молись, або пірнаєш,
В його пащеку замість нас!
Бо ми не станемо з тобою,
Гнівити небо боротьбою,
У цей страшний, недобрий час!»
А те чудовисько вже близько,
Таке слизьке, все у лусці,
У водоростях як мерці,
З очима із шаленим блиском.
«Нехай цей жереб буде мій, –
Так мовив я, – Усе складеться,
Як вищій силі заманеться,
Я не перечу більше їй.
Тож киньте мене на поживу,
Не прошу вас за мною йти,
Хоч ви мені і не брати,
Йміть долю кращу, та щасливу!»
Але слова мої однак,
Були прямі та щиросердні,
І в душі ідольської черні,
Запав великий переляк.
Ті похитнулись, завагались,
І дужче почали гребти,
Натуживши свої хребти,
Що весла в хвилі аж врізались.
Та Божий помисел міцніший,
Так ані сльози, ані піт,
Не змиють те, чого нам слід
Зробити, що судьба напише!
«Стривайте!», – вигукнув до них,
І виліз на корму під хвилі, –
«Навіщо в марному зусиллі,
Змагатись з тим, хто переміг?»
І ринув опріч в сірі гребні,
Бо це мені Господь прорік,
А я тих бідолах прирік,
У впертості моїй ганебній.
Я мав уже в пусті очниці,
Зі страхом зазирнути смерті,
Та раптом, якби в коловерті,
У нетрі втрапив до темниці.
То чудисько – левіафан,
Мене як рибу проковтнуло,
І в чорне черево замкнуло,
Що мати міг лише титан.
І більше світло я не бачив,
Та тільки подих звіра чув,
Що рештками на мене тхнув,
А я майбутнє з них тлумачив.
Із того й начав говорити,
То сам до себе, то до всіх,
Пригадуючи кожний гріх,
Який вдалось мені вчинити.
Я в морок впав і навкруги,
Здавалось, що в пітьмі ховались,
Й на шепіт, й крики відзивались,
Чи друзі, чи ж бо вороги?
І в темряві я очі мружив,
Стискав до болі, розтискав,
Довкола повзав та шукав,
Але нічого не потужив.
Коли ж я зовсім занеміг,
Тоді до мене підступили,
Ті голоси, а я безсилий,
Безвладний над собою зліг.
І наче постаті безплотні,
Вони, то голосно, то тихо,
Здійняли наді мною вихор,
Із гострих докорів, з півсотні:
«Погляньте, це іще дитя,
Воно безладне та незграбне».
А інший, голосом як шкрябне, –
«У нього все не до пуття!»
«Он стулився ніби в утробі,
Йому життя не до смаку», –
Хтось вирік зачіпку таку, –
«Він скиглить з розпачу в жалобі,
Ти бач як очі затулив,
Ні краще щось запхав би в вуха».
Та дехто в скронь мені забухав:
«Еге він всіх так розчулив!»
«Це майже мрець, але не може», –
Вже глас новий загомонів, –
«Зустріти смерть напоготів,
З таким тут виглядом негожим,
Йому і соромно, й незручно?»
«Він безталанніший у всьому,
Замість померти, впав у втому!», –
Донеслось з боку надто гучно.
«Він мав од інших переваги:
Вихвалюватись при нагоді;
Себе звеличити, та й годі» , –
Додав хтось знову із ватаги.
«Що дурню, захиляєш вічі,
Ти в душу свою зазирни,
Ці всі жахіття твої сни», –
Гадюкою той голос сичив.
«Дивись, – аж вжалив нагле він, –
Із твого серця як з комори,
Полізли демони й потвори,
Як тіні здерлися зі стін!
Ти пестив їх, плекав доволі,
Тепер вони як пси гризуть,
Вже твою спорожнілу суть,
Висмоктуючи все поволі.
Ти слабнеш, скнієш, ще ось-ось,
Заціпенієш – безпорадний,
І будеш лиш мені підвладний!»
І тут по тілу щось пройшлось,
Як дощ, з якого градом впали,
З водою полчища слизькі:
Де риби та вужі морські,
Мене торкалися й чіпали.
Я весь здригався та тремтів,
Наче в кошмарі ворушився,
Ногами та руками бився,
В кублі між зябер і хвостів.
І щось сповзало вже поблизу,
Чи відчувалось лиш мені,
Що в цій жахливій метушні,
Ще трохи й затягне донизу.
А я знівечений та кволий,
Увесь від болю знемагав,
І Бога в молитвах благав,
Як не благав, іще ніколи:
«Мій Боже, зглянься, я отут,
За глупоту мою зухвалу,
Дістатись маю на поталу,
Як твар, мерзенна із паскуд.
Ніхто, крім Тебе не врятує,
Будь між царями – цар я, смерд,
Бо вічно ненажерна смерть,
Над нами повсякчас вартує.
Так я нікчема, дурень впертий,
Свій виклик кинув, бозна-як,
Й життя справляв на абияк,
Щоб жалюгідно так померти!»
Та знову нагле просичав,
Десь поряд голос той підступний:
«Замовкни, бог твій неприступний,
Як ти б до нього не кричав,
Тому, що втратив свою віру,
І пастку сам собі поклав,
Де в ній себе ти покарав –
Віддатися на здобич звіру!
Тож лине час, і кожен мент,
Твого зникає існування,
Всі твої примхи і бажання,
До решти розітре тут вщент.
Даремно й дихаєш, та млієш,
Ти навіть смородом оцим,
Тобі не бути вже живим,
Бо що ти можеш, і що вдієш?»
«Вороже мій, підступний гаде, –
Я звівшись, тихо проказав, –
Ти довго тіло й дух терзав,
Підштовхував мене до зради.
Ти прагнув вичерпати хіть,
Здолати плоть мою поволі,
У моїй скруті та недолі,
Наславши марево жахіть.
Що гіршим було би за це,
У час безвиході, й розпуки,
Коли у темряві лиш звуки –
Сичать гадюкою в лице?
Ти голосом на всі лади,
Кривив і кривдив мене звісно.
О ти, зміюко ненависна,
В безодню на віки спади!
О довго ж ти плазун таївся,
І жалом допікав мене,
Тобі бажаю лиш одне,
Щоб з божою п’ятою стрівся.
Ти сильний там, де дух слабкіший,
Де віра в Бога пропада,
Де страх панує, де біда,
Туди ти і повзеш скоріше.
Але, де тільки може міць,
Нам силу духа гартувати,
Там ти не ладен панувати,
І знову припадаєш ниць!»
Та на слова мої й прокльони,
З усіх боків аж загуло,
І відчуття таке було,
Що тіло жалять скорпіони.
Хоч біль мене і далі мучив,
І роздирав, і протинав,
Я вже тих мук не зазнавав,
Бо в душу мою він не влучив.
І сталось те, що я прозрів,
І паща звіра розімкнулась,
До мене світло повернулось,
Я ж в струменях – води злетів.
На те Господня стала ласка,
В той час, коли я вже знеміг,
Він зглянувся та допоміг,
Й позаду залишилась пастка.
Я вийшов іншим на цей світ,
Як заново переродився,
Із Богом більше я не бився,
А прийняв його заповіт.
2014