Як же я хотіла б знати, чом мені
бува так важко все сказати,
передати хвилю слів таких завзятих,
що терзають ніч і день прокляті...
Чом вони оті слова,вилітають наче вітер,
вилітають й забувають про усе на світі,
А чому коли потрібні, залягають в лабіринті,
І замовчують так тихо, як маленькі діти?..
І здавалося б звичайно, все так просто і завчасно,
В очі дивимось й чекаєм ... і стає аж страшно,
І в хвилину найкоротшу все ще думаєм про когось,
Хоч і відстань та велика, всеодно десь поруч...
І чому ж всі створені такими.., молодими і глухими,
що не в змозі і відчути, що були колись живими?..
Розівчились слухати й мовчати, тільки можуть те й
робити, що на інших злісно так кричати, а подібних
обліку своєму естетизму ще й повчати...
А слова, вони ж як, квіти і листва,
Коли з коханням дихаєш на них, вони ж
теплом зігріють рідних всіх твоїх,коли ж
ненависть серце полонить, не жди добра
й натхнення ти від них...
(А за вікном в цей час ішов шалений дощ...
17.03.2014)