О, не рухайтесь, панно! Я не просто дивлюся на Вас —
Я творю Ваш портрет із дрібних поцілунків олії.
На моїм полотні завмирає скуйовджений час
І побачить Вас Бог так, як я лиш Вас бачити вмію.
О, не рухайтесь, панно! Будьте там, на отому стільці;
Він скрипить під котом — а під Вами принишк, наче миша,
Тільки пензель зітха у моїй ледь тремтячій руці
І, немов полотно, під мазками вгинається тиша.
І, немов полотно, на мольберти натягнутий час
Не витримує ґрунту і фарбу життя не тримає,
І вона обліта... Ну, а я бачу Вас, тільки Вас —
І крім Вас в цьому світі для мене нікого немає!..
О, не рухайтесь, панно! Хай там світ розганя свій візок;
В нього є що втрачати — ото ж хай, як вміє, втрачає.
Ну, а я ще не кваплюсь покласти останній мазок
І востаннє піднести Вам чашку осіннього чаю...
О, не рухайтесь, панно!.. А тим часом портрет ожива,
Біла магія знаків народжує Ваше обличчя —
І, забувши про все, я шепчу неймовірні слова,
Ті, що Вам не посмів, — прошепчу полотну: воно ближче...
О, не рухайтесь, панно! Вже недовго, іще тільки раз
Жовтий пензлик, мов песик, лизне намальовану мрію...
На моїм полотні завмирає скуйовджений час
І побачить Вас Бог так, як я лиш Вас бачити вмію.
І побачить Вас Бог...
Портрет
Не спешите уйти! Я не просто любуюсь на Вас -
Поцелуями краски творю Ваш портрет неустанно.
На холсте замирает вседневной сумятицы час,
И увидит Вас Бог так, как я смог увидеть Вас, панна.
Не спешите уйти! Погодите со стула вставать!
Он скрипит под котом, а под Вами неслышнее мыши.
Кисть задумчиво медлит в руке чуть дрожащей опять
И мазком тишину, словно холст, осторожно колышет.
Краски жизни со времени сыплются, как с полотна,
Угасает и вянет веселое их разноцветье.
Неизменной лишь Вы для меня остаетесь одна,
Никого, кроме Вас, я не вижу на всем белом свете.
Не спешите уйти! Мир пускай разгоняет возок,
Что потеряно в гонке, как водится, не замечая,
Ну, а я не спешу завершающий сделать мазок
И подать напоследок Вам чашку осеннего чая.
Не спешите уйти! На глазах оживает портрет.
Я в грустинке его торжество белой магии вижу.
Позабыв обо всем, те слова, что хранил много лет
И сказать Вам не смел, прошепчу полотну - оно ближе.
Не спешите уйти! Дайте кисти еще только раз,
Как собачке, лизнуть ту мечту, что в портрете сохранна.
На холсте замирает вседневной сумятицы час,
И увидит Вас Бог так, как я смог увидеть Вас, панна.
И увидит Вас Бог...