о безупречности мира
Прожить тридцать пять лет – и в какой-то обычный весенний день накануне войны вдруг постичь для себя, что мир безупречен. Невзирая ни на что. Невзирая на то, что ночью вздрагиваешь от страшных снов-предчувствий, невзирая на бесконечно длящуюся зиму, что вымотала из тебя, слабой, все нервы, невзирая на естественный страх, который множится в головах и запускает щупальца в сердце. Невзирая на истерию, что распространяется воздушно-капельным путём. Невзирая ни на что.
И вдруг осознать, что человек, царь мира, кум Богу – это всего лишь небольшая группа, вид, который в настоящее время населяет определенный ареал, и все исторические коллизии, все социальные и политические изменения – пыль. Ибо сколько было и сколько будет... А стоит приподнять голову выше – даже на два метра над поверхностью земли – и толпа остаётся внизу, а деревья растут, вверх растут, и в кроне просторной птицы начинают вить новые гнёзда, а как же? – Поскольку прилетели! Поскольку нужно жить... Птицы – они самые большие патриоты, потому и прут невесть откуда, из тёплых удобных стран, сюда прут, поскольку влечёт их почему-то сюда. Это не национальная принадлежность, однозначно – поэтому и журавли, и соловьи, и грачи, и кто там ещё. Не по языковому признаку. А потому и так, поскольку память, поскольку внутренний компас, потому что дорога всегда ведёт и когда-то заканчивается. Здесь заканчивается.
Прожить тридцать пять лет, чтобы в какой-то будничный весенний день накануне войны просто физически ощутить, как растёт трава. Как земля – древняя немая женщина – выталкивает из своего лона мириады и мириады побегов, как шевелятся в ней километры корней как вздымаются холмы её скифских грудей. Какая она вечная и спокойная в своём щедром совершенстве, в своём мудром выборе без выбора – рожать, давать, продолжаться...
Прожить тридцать пять лет, чтобы учиться спокойствию у этих бездомных собак, спящих на солнце, прислонившись голыми животами к земле. Прожить тридцать пять лет, чтобы учиться у птиц верности и уверенности. Прожить тридцать пять лет, чтобы учиться у белого мотылька садиться на плечо – и не бояться. У белки, живущей в старом парке – доверять и проверять. У мать-и-мачехи – быть разной одновременно, нежной и жёсткой в равной степени. У божьей коровки с семью пятнышками – лететь к Богу за конфетами...
Ганна Осадко
про досконалiсть свiту
Прожити тридцять п'ять років – і якогось буденного весняного дня напередодні війни раптом осягнути, що світ досконалий. Попри все. Попри те, що вночі здригаєшся від страшних снів-передчуттів, попри довгу тягучу зиму, яка вимотала з тебе-слабої всі нерви, попри страх людський, що множиться в головах і пускає мацаки в сердце. Попри істерію, що розповсюджується повітряно-крапельним шляхом. Попри все.
Осягнути раптом, що людина, цар світу, кум Богу – це лише невеличкий гурт, вид, який на даний час населяє певний ареал, і всі історичні колізії, всі соціальні та політичні зміни – пил. Бо стільки було і стільки ще буде... Бо піднімеш голову вище – навіть на два метри над поверхнею ґрунту – і натовп лишається внизу, а дерева ростуть, вгору ростуть, і в кроні розлогій птахи починають вити нові гнізда, бо що ж? – бо прилетіли!, бо треба жити... Птахи – вони найбільші патріоти, бо пруть невідь-звідки, з теплих-зручних країн, сюди пруть, бо тягне їх чомусь сюди. Це не національна приналежність, однозначно – бо і журавлі, і солов'ї, і граки, і хто там іще. Не за мовною ознакою. А тому і бо так, бо пам'ять, бо внутрішній компас, бо дорога завжди веде і колись закінчується. Тут закінчується.
Прожити тридцять п'ять років, аби якогось буденного весняного дня напередодні війни просто фізично відчути, як росте трава. Як земля – древня німа жінка – виштовхує зі свого лона міріади і міріади пагонів, як ворушаться у ній кілометри коріння, як здимаються пагорби її скіфських грудей. Яка вона вічна й спокійна у своїй щедрій досконалості, у своєму мудрому виборі без вибору – родити, давати, тривати...
Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися спокою у цих безхатніх собак, що сплять на осонні, притулившись голими животами до землі. Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися у птахів вірності та впевненості. Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися у білого метелика сідати на плече – й не боятися. У білки, що живе у старому парку – довіряти й перевіряти. У мати-й-мачухи - бути різною одночасно, бо ніжність і жорсткість потрібні рівною мірою. У бедрика, що має сім цяточок – летіти до Бога за цукерками...