Крізь брудно-скляні запітнілі війна "Газелі"
(по 1,50 за незручне людино-місце
в кабіні водія біля важілья перемикання швидкості,
намагаючись нотувати думки в записник олівцем;
з дратуючими наклейками типу "головою битися тут"
або іншими написами, не менш дурного змісту;
з поганою радіолою, що горлає "володимирський централ")
я бачу своє старе втомлене від людей місто.
Озлоблений водій на дуже поганій російський
лає бабусь-дідусів та "козлів" за кермом на дорозі.
Хтось дрімає, додивляючись перервані ранком бачення.
А місто щось шепоче на вухо, але я його зрозуміти не в змозі.
Пофігістичні студенти в навушниках слухають свое "туц-туц",
дратуючи осіб, вихованих на платівках з вінілу.
Намагаючись не помічати все це, вдивляюся в місто ретельно.
І воно, здається, вітає мене, посміхаючись маленьким вихором пилу.
30 вересня 2008р.