Книга пророка Йони
ЧАСТИНА ДРУГА
Ніневія
Є неба глас, він провіщає,
Як сполох полум’я між скронь,
Думок пронизуючи бронь,
Що ум лиш суєтний вміщає.
Він є провісником предтеч:
Він зводить нанівець народи;
Рабів приводить до свободи,
Царевій мислі всупереч.
Його наказ невідворотний,
Щоб не було – один для всіх,
Віщує радість він та сміх,
Або печаль і плач скорботний.
Але шляхи несповідимі,
Якими він провадить людство,
Де кара й проща за паскудство,
Не нашим розумом судимі.
Є в ньому істина прозора,
І всяка грішна таїна,
Злі умисли, тяжка вина,
Відкриються коли сувора,
Його божественна могуть,
Назве і час, і день розплати,
Де навіть бідних та багатих,
До суду вищого призвуть.
І голос той був наді мною,
Як колісничний, над кіньми,
Що світло визира з пітьми,
Щоб далі правити ходою:
«Устань, і йди до Ніневії,
До міста пустощів й розваг,
Та вирок мій неси в словах,
Нехай тремтять ті лиходії!»
І я без сумнівів й вагань,
Не поспішаючи, врочисто,
Пішов у те велике місто –
Пороків і розпусти твань.
Все в ньому було так величне:
Палаци, вулиці та храми;
Дома з розкішними садами;
І навіть існування звичне,
Всієї кількості людей,
Лилось поволі, величаво,
Там як вельможа йшов зухвало,
Останній в натовпі плебей.
Там ритуал творився чинно,
І всяк багатство визнавав,
Душею й тілом торгував,
У круговерті цій невпинно.
Навколо ж стіни височенні –
Здавалось ніби всіх закрили,
Й на віки вічні захистили,
Народу полчища численні.
І ще не відав люд оцей,
Які слова несу з собою,
Щоб голосити над юрбою,
Якою править вир страстей.
Тоді почав я їм казати:
«О ви, чиє життя мине,
Як все, що тлінне і земне,
Бо плоть приречена вмирати.
Почуйте ж новину жахну:
Ваше життя на волосині;
Вам згасне сонце в небі синім,
Лиш Бог зволіє, в мить одну.
Це в сороковий стане день,
Від дня мого провіщування.
Зійде на вас тут покарання,
І прахом ринете зі жмень!»
Ніневітяни на відміну –
Сусідів їх з племен поган,
Жертв не приносили богам,
І в силу вірили єдину,
Що може владою з небес,
Все людство знищити до крихти,
Як не ховатись, і не бігти,
Загине кожен лев та пес.
Тож вістку стали розносити,
Як брижі вітром по воді,
Й були сповіщені тоді:
Раб і господар сановитий;
Купець заможний та слуга;
Нужденний старець, хитрий митар;
Жрець та прислужник, навіть титар;
І той, хто до верхів сяга!
Отож, в палаці всіх заслухав,
Від радників до вартових –
Володар міста враз притих,
Почувши, що гряде розруха.
І роздуми його взяли,
Ніби весь світ перевернувся,
Тоді до люду він звернувся,
Щоб всі верету одягли.
І так сказав цар Ніневії:
«Народе мій, що за вина
У нашому житті, й хтозна,
Чи ми вже зовсім безнадії?
Нехай згадає про гріхи
І непотребства свої кожен,
Простить образу кому зможе,
Та помсти збудиться й пихи.
Не спокушає свого тіла,
Ні тим, що в око западає,
Або єство наше втішає,
Яка би думка не звеліла.
І відвернімося в сей час,
Від примх та забаганок плоті,
Й молімо Бога у скорботі,
Щоб обернувся знов до нас!»
А після, сів на попіл він,
Замовк, та в серці зажурився,
І довго пошепки молився,
До всіх вклоняючись сторін.
Підняли слуги його клич,
Наказ рознесли глашатаї,
Враз стихло місто неокрає,
Й змарніли тисячі облич.
Почав розсіюватись тлум,
Ніби знівечений, побитий,
І люд почав весь голосити,
У страх впадаючи і сум.
І кожний гнав себе журбою,
І став суддею сам собі.
Так ми в запеклій боротьбі,
Б’ємось між честю та ганьбою.
І бачив все Господь на небі,
Ті розпачі, та голосіння,
Благання милості й спасіння,
І хто в якій тепер потребі.
Та Бог відмовився від мсти,
Зуздрівши люд цей як отару,
Чий острах породив почвару,
Що з душ збирає повно мзди.
Тоді з юрби я відійшов,
І був на Господа в досаді,
Та звинуватив його в зраді,
Що він карати не зійшов!
І так до неба проказав:
«Дай Боже відповідь, навіщо?
Та сила не спустилась вища,
Яку я їм передрікав!
Чому не судиш, а жалієш,
Невже покаялись вони,
І збулись тягаря вини,
Лиш через те, що ти волієш?
Тепер, я поміж них мізерний!
Життя моє ти відбери,
На порох плоть мою зітри,
Ось я скоряюся смиренний!»
Та я почув лише одне,
Як проблиск, як миттєвість мислі,
Були слова ті гострі, стислі:
«Душа твоя це не збагне!»
І я пішов звідтіль збурений,
Іще не вірячи в оте,
Що прорікання не гряде,
Що сам собою одурений.
Всіх протинаючи очима,
Я рвався з Ніневії геть,
Здавалось роз’ярена смерть,
Була за моїми плечима.
«Невже це Господи так міг,
Мене безумцем залишити,
І жодний дім не зворушити?» –
Зло промовляючи аж біг.
Я вибіг із-під стін високих.
«Втікати конче, далебі, –
Проказував я сам собі, –
До гір отих поодиноких!»
«Там схов знайду і все побачу, –
Під ніс я далі мурмотів, –
Можливо, так Господь схотів,
І знов спитує мою вдачу?»
Вже полуденне сонце знялось,
І піт з чола мого стікав,
Й мене нещадно допікав,
А тіло як вогнем зайнялось.
І серце билося в сумлінні,
Я озирався навкруги,
Де відшукав би до снаги
Притулок в цьому животінні.
Та не було такого місця,
Де би спромігся відпочити,
І чим все скінчиться узріти,
Спокійно під тінистим листям.
Тож щоб з гори це оглядати,
На пагорбі я курінь склав,
Із гілля й мотлоху, де став,
До дня наступного чекати.
І сталось диво про яке,
Не мріяв, і не сподівався,
Над моїм куренем піднявся,
Щоб сонце зупинить важке,
Звичайний кущ! Та незвичайно,
Він виріс майже на очах,
Його не було тут, хоча
Для Бога дійство те не тайна!
І ставши втіхою мені,
Своїм гіллям як райські кущі,
Гнів обернув в скороминущий,
Розвіяв помисли сумні.
Зрадів цій малості великій –
Кущу рициновому я,
Бо в нім надія вся моя,
Як тілу немічному ліки.
І втомлений я опочив,
Та в сон упав такий глибокий,
Що не повів і навіть оком,
І віком не мигнув вночі.
Та я не знав, що при зірниці,
Підступний черв коріння з’їсть,
І мене люта візьме злість,
Бо кущ впаде, як злидар ниций.
А променисте сонце знов,
Списами вогняними вдарить,
Що розум починає марить,
Ятрити й збуджувати кров.
Тож я озливсь і проклинав,
Та мовив так: «Мій заповіте,
Будь ти як цей гарячий вітер,
Який нещадно допікав,
Втинався й шматував бичами,
Мене зомлілого отут.
Я збожеволів від спокут,
Вже вкотре зрошених сльозами.
Ось я лишив би по собі,
Моїх думок нікчемний ворох,
Але вони зітліють в порох,
Зітруться й згинуть у юрбі.
Ні краще я залишу стогін,
Зубовне клацання й виття, –
Мізерний скарб мого життя,
Всім в спадок немічним та вбогим!
Ти чуєш небо, де та смерть?
Про неї стільки вже говорять,
Вона ж постійно ходить поряд,
І зводить вир життєвий в смерч.
Немає в серці сподівання,
Мій Боже, якщо знищив кущ,
Мене, як я черва – розплющ,
Скінчи і моє існування!»
Крізь неба твердь почув таке:
«Ти ще раз розпалився марно,
Бо я повів себе безкарно,
Та дав кущу життя тривке?
Жалкуєш ти про тінь кущову,
Хоч цю рослину не зростив,
Чому ж я маю бути мстив,
Й не дарувати долю нову,
Народу, що колись плекав?
Лиш через те, що там негідних,
Знайшлося більше, чим погідних,
І я їх всіх перемішав!»
2014-05-18