Іду полем. Вітерець
дихає в обличчя.
Хоч дорога навпростець –
Стрілась молодиця.
Каже: « Так собі ідеш,
По степу гуляєш.
Чи до лану, до пшениць
Яку справу маєш?»
Родом, - кажу, - із села,
Чую: пахнуть роси.
Значить змалку до стерні
Літом бігав босий.
Пригадую: тут і там
Паслася худоба.
Поле милувало зір,
Бо син хлібороба.
Потім сам ходив у степ
Орав, сіяв, косив.
Колосок до колоска
Укладав в покоси.
А тепер милуюсь тим,
Що хліб в полі зріє.
Ген, до обрію кругом
Нива зеленіє.
Праця, знай, тут і моя
Були гарні вдачі.
Завжди заздрили мені
Нероби й ледачі.
У простому я труді
Бачив світлі далі.
Не даремно ж на грудях
Ордени й медалі!
Зараз дещо застарів,
Плечі стали косі,
Проте думи у степу
В житньому покосі.
Земля медом мені скрізь
Пахне, наче здоба.
І завжди пишаюсь тим,
Що син хлібороба!