Мамо! Мамо! Рідненька моя!
Простіть, що життя так склалось!
Батько діток маленьких від Вас забирав.
І щастя від Вас сховалось.
Мамо! Мамо! Кохана моя!
Простіть, що не виросли з вами!
Що не знали ми вашої ласки й тепла,
І вам не дали те ж саме.
Мамо! Мамо! Голубко моя!
Чи ж такого собі ви хотіли?
Щоб не знати, де діточки ваші живуть?
Чи терпіти без мами їм сила?
Мамо! Мамо! Лебідко моя!
Лиха доля погнала втікати!
Біль душі невгамовний віддати полям.
Назавжди. На край світу... Із рідної хати...
Як зростали без Вас босоногі, малі?
"Мамо" тітку чужу називали.
І сердечка таку несправедливість несли.
Оченята все ждали вас, ждали.
Як би ми в ті роки вибирати могли,-
То воліли б залишитись з вами.
Бо гірке те життя, як полинь у степу,
Без коханої, рідної мами!
Так роки пронеслись... Батько знов вас позвав,
До ріднесеньких діток, додому...
П'ять солодких років пронеслись, як та мить.
Все залишилось в смутку гіркому.
Мамо! Мамо! Солодка моя!
Ви простіть. що ми вас не пізнали.
Що не можем згадати тепло ваших рук,
Що дитячу любов вам не дали.
Мамо! Мамо! Простіть безталанну дочку,
Що не вміла я вас цінувати
В ті далекі роки. А тепер
Пожинаю гіркий біль утрати.
Мамо! Мамо! Сльозинка моя на щоці,
Біль на серці і смуток в душі.
Випікає вогнем гірка правда життя,
Й на сторінку кладу ці вірші.