Ти ніколи не скажеш про це вголос. Та ти, жінка, ти створюєшся винятково із ночей та світанків. Тебе немає, просто не існує вдень. є там якась хатня працівниця, є якась леді-бос, є ще шось, ще шось, ще шось. та тільки не ти. ти створюєшся вночі і власне з ночі. коли очі блищать нездоровим блиском (а в трясця його те просто світло), коли соромітницьки розтуляються спраглі губи і хочуть, хочуть, хочуть ще трошечки солодких і важких, стомлено пристрасних поцілунків. ти створюєшся потім, коли ти сидиш на ліжку, на попелі власних імперій та власних сподівань (господи, скільки вже їх було – тих надій?). потім ти, Фенікс, загортаєш попіл власної душі, дмухаєш на нього – та отримуєш ще одну жарину. її ледь вистачає для того, аби підпалити ще одну, ще одну і ще одну сигарету…
Мінздрав нервово аплодує тобі, турботливо готує домовину…
А ти палиш у ледь прочинене вікно, тебе огортає та пестить цей тугий, густий сизуватий дим, який, мов сивий досвідчений чоловік, що ще не втратив своєї принадності, точно знає, де треба тебе торкатись, аби ти ще більше зомліла. і ти млієш.. Так пружно тремтять твої вени. Так важко тримаються повіки – і падають, падають, падають на очі. дим ласкавий, мінливий, він навшпиньках ходить по твоєму підвіконню, стукає у шибку та подає знаки світанкові – пора!
той, останній, починає у відповідь трошки жевріти, показуючи свої рожеві боки з-за величезної кулі землі.
Скільки вже їх було, тих світанків? скільки ще буде? Ти, жінка, завжди створюєшся з попелу: власних надій і власних ночей, поки десь там, за безкраїм обрієм, на тебе чекає ще один
новий
день.
березень 2014