Теребовле ясна, давня княжа столице,
Ти стоїш, мов дівча, в буйній повені літ,
Вплівши в коси веселку, століть багряницю,
Змивши порох віків, бруд чужинських чобіт.
Тут Василько ходив, князь звитяжний, завзятий,
Пам'ятає його земля наша свята.
За Вітчизну життя міг він легко віддати,
Жаль, що зір в нього вкрала людська сліпота...
Вітер грізних віків не щадив ніжну вроду,
Було вдосталь захланних, зухвалих ватаг,
Та вставали до бою сини із народу -
Переможно зорить синьо-жовтий Твій стяг!
Новий день устає, сіє пригорщі світла,
Мов не було кривавих, трагічних століть,
Теребовля стоїть, як черешня розквітла,
І стоятиме вічно, допоки цей світ!