Хліб рум’янощокий на столі,
І снує по хаті запах жнива,
І дитинство в рідному селі
Ожива у пам’яті щасливо.
Мати, он, виймає з печі хліб,
І розламує мені підпалок.
Скільки ж то трудитись треба діб,
Щоб зерно хлібиною постало?
Тож, завжди, як хліб до рук беру,
Я людську невтомну працю бачу,
І дзвінкоголосу дітвору,
І в душі знов молодію наче.
Тож, шануйте, бережіть його,
Як святиню, материне ім’я,
Бо у тому піт, пролита кров,
І дзвінка життєва велич гімна!