Повернула дорога на Седнев.
На такой молодой ещё Седнев.
На такой разукрашенный Седнев.
Нет на раме, увы, полотна...
Пролетели деньки золотые,
Откричали поэты-витии,
Но, как прежде, трепещет под сердцем,
То, что липа Шевченко – одна.
Я на трон стихотворцев не сяду,
Не уеду, тем паче, в Канаду.
Мне в неистовый час звездопада
Искра света упала в ночи.
И я продал бы душу и чёрту,
Уничтоженный страстью к офорту,
Как луна золотого аккорда –
Дышит молодость в блеске свечи.
Нет, не гладко и жил, и писал я.
Что мне слава теперь и бесславье?
Что Осия мне, что мне Исайя, –
Всё одно, мне они не нужны.
Повенчался с чужой стороною,
Был обласкан чужою женою,
Лишь тебя нету рядом со мною –
Белой горлицы, милой княжны.
И на Седнев уходит дорога.
Чёрный ворон кружит у порога.
И такая есть милость у Бога,
Как вечерняя зорька-заря.
Раскололись высокие горы.
Неуемно рокочут моторы.
И свеча, что мерцала во взоре,
Догорела уже, догоря.
Я терзаюсь, я мучаюсь, каюсь,
Как о пламя костра обжигаюсь.
Проклял я золотых истуканов,
И навек отразилось в очах:
Повернула дорога на Седнев,
Но её нет – из Седнева в Канев.
И свеча догорает под сердцем,
И сгорает, как сердце, свеча.
Перевод с украинского
Дмитро Кремiнь
* * *
Асфальтівка звертає на Седнів.
На такий молодесенький Седнів.
На такий замальований Седнів, –
На картини нема полотна...
Проминули часи золотії,
Відкричали народні витії,
Але б'ється у мене під серцем,
Що Шевченкова липа – одна.
Я на трон поетичний не сяду,
А тим більш не від'їду в Канаду.
Та й мені,та й мені з зорепаду
Крихта зірки упала вночі...
Я запродав би душу і чорту
За стихійну любов до офорту,
Як луна золотого акорду –
Молоденький поет при свічі.
Ні, нелегко і жив, і писав я.
Що тепер мені слава, безслав'я?
Чи Осія мені, чи Ісайя, –
Все одно мені, ох, все одно.
Повінчався навік з чужиною,
Налюбився з чужою жоною,
Але ти обійшла стороною,
Біла горлице, рідна княжно!
Асфальтівка на Седнів звертає.
Чорний ворон у Небі кружляє,
Чи у Господа милість така є,
Як вечірня пречиста зоря?
І навпіл розламалися гори.
І ревуть реактивні мотори.
І свіча, що горіла учора,
Догоряє уже, догоря.
Я караюсь, і мучусь, і каюсь,
Мов гарячої ватри торкаюсь.
Зрікся я золотих істуканів,
І востаннє відбилось в очах:
Асфальтівка звертає на Седнів,
І ніколи – із Седнева в Канів.
І свіча догоряє під серцем,
І згоряє, мов серце, свіча...