Я счастлива, что есть немного неба
и две сосны за маревом в окне.
Уже казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне.
Уже душа не знала, где мой берег,
уже устала от тревог пустых.
И в громе дня - нещадных децибелах -
мы были словно хор глухонемых.
И вдруг, - о, Боже! – будто после чада,
хлопот чрезмерных, что равны нулю, -
я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
что он чужой мне – тот, кого люблю.
И слышу тишину. И пенье птицы.
С добром приходят люди, не во зле.
Дождя и хвои аромат струится
в тумане, что как небо на земле.
Пасутся тени вымерших тарпанов,
на цыпочках - и сумерки, и сны.
Весна звенит бокалами тюльпанов -
за небо выпью и за две сосны.
Оригинал
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом, - боже! - після того чаду
і тарапати, рівної нулю, -
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за небо вип"ю і за дві сосни!