Він ховався десь у нетрях одеколонів,
Бачив звідти всі зв'язки твої стільникові,
І ранкові рухи, кволі невиліковно,
Споглядав твої, хитаючись на ослоні.
Бачив, як тече пісок крізь твої долоні,
І стають слова вечерею смітникові.
Він дивився: ось ти встала і впала знову,
Ось наділа те, що зовсім тобі не личить,
Знав усіх людей, до яких ти звертала мову,
Навіть тих, до кого звертала лише обличчя,
І всміхався, коли зверталась до нього.
Це в його очах ти бачила небо синім,
Це його руками йшла по стежках додому.
А коли ти падала особливо сильно,
Він стелив крило, щоб не боляче на твердому.
Та якщо й говорив до тебе, то тільки легко,
І коли ти ледве чула його хіба що:
Чуєш, доню, ти не біжи далеко,
Ти гуляй, де хоч, але так,
щоб я тебе
бачив.