1.
Я би знала, що буде завтра, але завтра – не день, а погляд,
Я би знала, що було вчора, але вчора – не день, а дотик
(Він розчинений у теплі типу спирту, але не сповна
Буде розуму той, хто скаже, що п'янкіше із них). Та доти,
Доки хліб доклада зусиль, щоб рости через лід і морок
Листопаду, асфальту, снів, доки промені б’ються з вітром,
Доки я не згадаю завтра і не знаю, що буде вчора,
І подяка з глибин мене перевищує болі витрат,
Я дивлюся крізь тло тілес, розуміючи тільки сонце
У тобі, вбачаючи тільки те, що добре, розумне й вічне,
Тільки те, що справді твоє, доки пальці в моїй долоньці,
Дуже сильні й легкі на смак, не дають впадати у відчай.
Відчуття золотого дна, як у нетрях ковбойських фільмів,
Я хвилююся не на жарт. Відчуття несвятого дива.
Я не знаю, що буде завтра. Я пірнаю у теплу хвилю,
Може винесе – попри все, я звичайна слабка людина.
2.
Не сумуй, не чекай зими, складай особисті речі,
Сідай у літак. Почувайся так, ніби ти – це твоя малеча
У твоєму власному животі, мамцю, викинь усе недоречне
І крихке. Ти – в глечику молоко і той самий глечик,
І глина, з якої він буде виліплений руками, і руки теж.
Не треба дивитися вниз, але й не бійся глибинної висоти,
В якої не має меж, творіння якої ти, і власне творіння – ти.
Лети, не бався своєю втечею, але й не думай, що не втечеш,
А думай: коли з’їси останнє коло свого хвоста
І створиш себе сама з того, що лишиться у кінці,
Ти зрозумієш, що все, чого ти боялася, вся зброя і чорнота
Крові – знайшлося тут, у власній твоїй руці.
Що місце, в яке ти намагалася утекти –
Це ти. І місце, з якого тікала – це також ти.