***

                *      *      *

                Роману Лубківському

Сміється з високості сонце, сліпить очі,
Продовжує життя свій безупинний плин.
Колись, в спекотний серпень на досвітку ночі,
В сім’ї Лубківських появивсь нащадок – син.

Залюблена в життя, допитлива дитина
Сягнула самотужки  Вічності вершин.
З малечих літ де голод, сум і невзгодина,
Впізнав Роман біду і як гірчить полин.

Були в житті удачі, злети, вознесіння,
Були розчарування, думки таїна.
Душа ж завжди палахкотіла мов карбівня
І буйним цвітом тішила п’янка весна.

В житті досягнуто і зроблено багато,
Покрилась білим пухом світла голова,
Та серце, вічно-юне, стукотить завзято,
Коли дорога стелиться до рідного села.

Тут пам’ять живлять думок кореневища,
Наснагу творчості дає земля батьків,
І церква постає до неба з румовища,
Життя роздвоєне на Острівець і Львів.

Великий, знаний син народу України
Запрошує у світ духовності, до каяття,
Він знає, що наступлять скоро переміни
І сонцем заіскриться майбуття!

                05.08.2012 р.