Я брошу всё. Я верю в километры –
обветренные, с придыханьем злым.
Так много их у матушки Деметры,
земной богини с естеством земным.
О, развяжи мои пути, богиня!
Прочь убегу, куда глаза глядят.
Спаси меня, спаси, иначе сгинет
моя душа, в чужую вперив взгляд.
Так беззащитно, преданно и нежно,
так вопреки трезвящему уму.
Спаси меня разлукой неизбежной, -
клянусь, воспоминаний не возьму.
В оазисах из горькой, спелой цедры,
где держит гром свой ливень в рукаве,
где только вёрсты, призрачные зебры,
пасутся в запорошенной траве, -
пусть будет степь, пусть будут лес и горы,
твоя праярость пусть взорвётся, пусть,
когда лихие оком семафоры
глухой тоской пересекут мой путь!
(Перевод с украинского Натальи Поповой)
Л.В. КОСТЕНКО
* * *
Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,—
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,—
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!