Светает. День. Едва найдёшь ли
ты где такую тишину.
Я заберу с собою вёсла
и лодку с берега столкну.
Легко шуршит по травам днище
и оставляет позади
след - как погасшее кострище
на родниковом дне воды.
А там, повыше - не до Бога,
а лишь до звёзд, что так бледны,
и гаснет лунная дорога
на глади медленной воды.
И где плывём, и там, где есть мы
рассвет нам будет путь стелить.
А где же вы, божки богемы,
эпикурейцы из столиц?
Цветы полейте на балконе
в своём далёком далеке,
пока мои степные кони
пьют воду в утренней реке.
Ещё нас жизнь оберегает,
Ещё в душе струна звенит,
доколе лето не сгорает,
доколе лето не сгорит.
Доколе молод вольный ветер, -
живите, зная наперёд,
что и над нами вечный вечер
своими крыльями взмахнёт.
Перевод с украинского
Дмитро Кремiнь
* * *
Зоріє. День. І тиша скресла -
уже не тиша, а луна.
І я беру пошерхлі весла,
і в воду зштовхую човна.
А поміж лілій та латаття -
сліди од весел. А сліди -
неначе вигасле багаття
на дні студеної води.
А там, повище, - не до бога,
а до зірок, що так бліді, -
зникає місячна дорога,
немов дорога на воді.
І де пливем, і там, де є ми,
нам шлях ранковий простеливсь.
...А як же ви, боги богеми,
епікурейці зі столиць?
Догляньте квіти на балконі
в цю мить уранішню гірку,
покіль мої ранкові коні
натхненно дивляться в ріку.
Ще з нами, з нами ця пора є,
і сонця схід в душі зорить,
допоки літо не згоряє,
допоки літо не згорить.
Допоки літа молодечі, -
живіть, спогадуйте мене,
аж поки вечір, вічний вечір
над нами крилами змахне.