И вновь ко мне плывёт издалека
тревожная, поющая река,
сокрытая в прибрежные туманы.
И нам с тобой являются, как дым,
два контура, как будто мы стоим
на скифском, на раскопанном кургане.
Запомни этот миг.
Забудь тоску...
непросто жить, за жизнь не беспокоясь.
Пусть археолог скифскому божку
в молчанье низко кланяется в пояс.
И сам я был царём и был рабом,
был сам себе погонщиком и мулом...
Так отчего ж ушедшую любовь
кромешной тьмою время затянуло?
Немею сам, богатый, точно Крёз.
Сквозь жар огня, и сквозь дыханье гроз -
и мы уйдём, как все - уйдём навечно.
Неужто там, в грядущем будет час,
когда в останках откопают нас,
и будем мы - как скифы - бессловесны?
С кургана вижу алую зарю,
что скифскому светила кобзарю,
и вижу вас, сгорая от печали...
Батый и Порта, шляхта и война...
И где мы есть? И где те письмена
на золотой, на скифской пекторали?
Как тяжело убранство из огня!
А за рекою вижу я коня -
горячего, тревожного, степного...
И не пойму - то плещется волна,
иль это к нам взывают времена
в живой мембране голоса людского?
Не окроплю минувшего слезой.
Проходит всё - минуют и авралы...
Пройдут века. Мы встретимся с тобой
на золотой, на скифской пекторали!
Перевод с украинского
Дмитро Кремiнь
Літанія до пекторалі
Не уявлю,- пливе звіддалеки
Тривожно-перестиглий спів ріки
І тоне в прибережному тумані.
І нам являються не цар, не бог,
Дві постаті, немов це ми удвох
На скіфськім, на розкопанім кургані.
Затям цю мить.
Відгонь журбу тяжку.
Нехай нас порятує випадковість,
Як археолог скіфському божку
Безмовному,- поклониться у пояс.
Я ж сам собі царем, і сам собі рабом,
Я сам собі погоничем і мулом...
Звідного ж перемерлу вже любов
Вкриває нас пітьмою і намулом?
Сивію сам, багатий, наче Крез...
Невже не треба нам ні черт, ні рез,
І нам судилось у безмов'ї скніти?
І нам судивсь неперебутній час:
За сто століть, як викопають нас,
Ми будемо тихенькі, наче скіфи.
З Кургана бачу золоту зорю,
Що скіфському судилась кобзарю,
І бачу вас, конаючи на палі...
Батий і Порта, голод і війна...
І де ми є? І де ті письмена
На золотій, на скіфській пекторалі?
Яке тяжке це золоте вбрання!
Аза рікою бачу я коня,-
Гарячого, тривожного, баского...
Не уявлю: це тихий плач ріки,
А чи до нас озвалися віки
В тонкій мембрані голосу людського?
Не окроплю минулого слізьми.
Минає все - минаються аврали...
За сто століть зустрінемось і ми
На золотій, на скіфській пекторалі!