Коли пливе з щелин сивИй туман,
Крокує, наче привид, - тихо-тихо,
Весь світ на мить тільки здається нам
Таким простим, як ми до нього звикли.
Бачиш людей, отам, поміж клубів,
Що дихають холодним мокрим духом, -
То вже не люди – зграя чаклунів,
Ховають очі злі під капелюхом.
А бачиш воронів у чорному гіллі,
Що невдоволено насупились світанку, -
То вже не ворони – то привиди нічні,
Перетворилися на птахів рано-зранку.
А кішка чорна, яка спить на димарі, -
То відьма, що зірвала з неба зорі,
А миші – то малі домовики, -
Сховались під підлогою в коморі.
І в ліс ти у тумані не заходь,
Бо там не вовки вже і вже не вепрі, -
Водяники там коливають сіру муть,
І бродять там ведмеді-перевЕртні.
І не птахи тут гнізда в’ють у дуплі,-
То василіски мешкають в деревах
І людську мову чутно у витті,
Дракони сплять в глухих сирих печерах.
І замість чапель – духи лісові,
Тут чутно в очереті їх зітхання,
Й тяжке, жахливе ухання вночі,-
То не сичи летять на полювання.
А сонце сходить – світле й золоте
І знову світ простий, як і раніше,
І все у ньому теж просте-просте…
А, раптом, він насправді трохи інший?
28.05.2014