Димчо Дебелянов
Переклад з болгарської Любові Цай
Я знаю, коли мені випаде днина
і збудиться раптом душа моя зморна,
настане невтішного горя хвилина
за щастям, що викрала темрява чорна.
Я знаю, в очах її туги чимало,
стріпнеться, сумна, від щемкої тривоги —
джерельна вода каламутною стала,
стоять у руїнах священні чертоги.
Стоять запорошені квіти зів’ялі,
де квітнути ружам — саме лабузиння,
даремно ронити плачі у печалі —
ніхто не почує того голосіння.
Я знаю про це, бо живу самотинно,
спасіння спішу серед тиші шукати,
дрімотою душу змагає неспинно, -
дай Боже пробудження бідній не знати!
***
Оригінал:
Димчо Дебелянов
Аз знам, че когато се нявга пробуди
душата ми, пътница морна заспала,
часът на великата горест ще бъде
по радост завинаги вече умряла.
Аз знам, че в очите й ужас предсмъртен
ще пламне и горко тогаз ще трепери -
ще види кристалния извор размътен,
в руини чертога свой тя ще намери.
Цветята увехнали прах ще покрива
и бурен навред вместо рози ще никне.
Напразно тогава сълзи ще пролива -
безмълвие, мрак ще се неи откликне.
Аз знам и самин във самотност живея,
че страх от шума в тишината ме куди -
душата си в сладостна дрямка люлея;
дано се тя никога веч не пробуди!