Скільки себе пам’ятав Микола, в неділю його мати завжди лаяла. Чому лаяла – незрозуміло. І "який ти неохайний", "який придурок", "подивися, як діти себе поводять" і таке інше. Тому неділя для нього завжди асоціювалася з таким ніби самобичуванням. У дорослому віці Микола став по неділях прикладатися до чарочки, щоб запити свою невдалість у житті та свої пороки дитинства, так би мовити. І не було в нього іншого розуміння, як день святий святкувати, окрім чарки та кількох товаришів-напарників. Отак збиралися вони та й молилися над тим гранчаком гіркого зілля. Так молилися, що на вечір впадали в повний транс від споглядання безодні…
Того ранку він здригнувся від пронизливого холоду. На вулиці вже світало. Якось було незручно: ребра боліли і щось муляло по всьому тілі. Змушений був розплющити очі, насилу спромігся задерти голову – та й остовпів: зверху, з великої кам’яної будівлі на нього дивився сам Христос. "Допився…" – тільки зміг процідити збентежений п’яничка, а потім знову заплющив очі. Микола не міг від холоду й поворухнутися. Так і лежала його голова безпорадно на сходах центрального входу до церкви. На слизьких, крутих сходах, таких слизьких, як усе його життя. Або в пекло або… якщо хтось підхопить – то до раю.
Раптово забили дзвони, і за якихось п’ять хвилин парафіяни почали сходитися на ранок Великодня. Скільки їх там пройшло – невідомо, та за цей короткий час Микола почув про себе ой як багато: п’янчуга, безбожник, срам який, бандюга, бомж… Кожен проходив і кидав тими словами, як каменями… І так йому від цих слів комфортно було, так солодко, бо матір нагадували.
А в цей час йшов собі до храму міністрант Стьопа. Хлопчик він був хороший, покладливий. Тільки сьогодні у Стьопи якраз був дуже кепський настрій, бо мати змусила його одягти нову куртку. А куртка та зовсім йому не подобалася, бо колір мала дівчачий, тобто такий блакитний. І почувався він у ній… ну, самі знаєте, як він почувався. Отже, всі думки зразкового міністранта були зайняті: як би це так прошмигнути в сакристію непоміченим, щоб ніхто не побачив його сорому. Підходить він до храму, на сходинку стриб… а тут: Вау! П’яничка валяється. Хлопчина спритний був, тож за пару секунд геніальна думка йому до голови прийшла. Уповільнивши рух Стьопа зняв свою куртку і так старанно почав укутувати п’яничку: "Візьміть, дядьку. Ви ж, напевно, замерзли тут отак на камінні…" А у дядька від такого "плювка" аж очі на лоб полізли. Це було найбільше приниження, якого він за життя зазнав! Люди вони ж такими створені, щоб бити, засуджувати і всяке таке. А тут на – получи фашист гранату! При всіх людях пожаліти його! Його – останнього п’яничку! Змилосердитися, не засудити!.. Ні. Цього Микола не міг зрозуміти – це не по-людськи. А якщо не по-людськи, то значить, що таки Бог Христос насправді є. Сам би цей шмаркач до такого не додумався….
Свідком усієї цієї картини став несподівано настоятель отець Петро. Отже, малий вбігає звільнений від ганебної куртки в закристію, а тут отець усім навколо: "Ось! Гляньте на цього юнака! Ось де Христос діє! Бо казав Господь про Милосердя. А Степан одежу свою не пожалкував для п’янчуги! Вчіться!" Цього разу фарбою облило обличчя хлопця. Бо знав він, як діло було насправді. І намір свій знав.
Розпочалася Меса. Малий вийшов прислуговувати до вівтаря, глип – а в дальньому куту стоїть той п’яничка в ганебній куртці. А настоятель і собі, як угледів, то голову у бік міністранта повернув і дивиться з такою гордістю на нього, з такою любов’ю неначе промовляє: "Дивись, ми перемогли. Грішника навернули!"
А п’яничка таки насправді у груди себе думками б’є: "Боже, прости мене грішного. Не достойний я ні цієї куртки, ні твоєї уваги. Та скажи лише слово і зцілиться душа моя…"