Минула славна лицарства доба,
Заіржавіли лати.
І за жінок вже не ведеться боротьба,
І спить спокійно мати.
І не хвилюється вже за синів своїх,
Бо не на конях ті, на іномарках,
Татуїровки прикрашають, а не шрами їх,
Плескається не слава, а вино у чарках.
Чоловіки не мають більше шпаги,
Зате у кожного мобільний телефон,
У багатьох немає честі та відваги,
Потрібен лише телевізор та iPhone.
А так хотілося б мені хоч раз
Зустріти справжнього героя на коні.
Ні, не потрібно мені квітів чи прикрас,
Хоча б побачитися з лицарем мені!
Коли пішла я тільки в перший клас,
Здалось, що лицарів багато наче!
Той, що портфель мій носить раз у раз,
Або за мене хто вирішує задачі…
А потім я нарешті зрозуміла,
Що лицар – це той справжній чоловік,
Який не тільки вміє битися уміло,
А той, якого вже не знайдеш у наш вік.
Який би серце мав велике, думки гідні
І благородну душу – найцінніший дар!
Щоб доброта була йому і чесність рідні,
Щоб у ім’я кохання досягнув би хмар.
Щоб був красивий, сильний, статний –
Такий, звичайно, є в наш вік…
Розумний є, на авантюри здатний,
Але не лицар все одно сучасний чоловік!
Немає в нього тих характеру і вдачі,
І в ньому дух пригодницький заснув…
І я, на жаль, вважаю, що це значить,
Що лицарства назавжди вік минув…