Чи за вас не порадіти,
Діти, діти? Справжні квіти!
На поля, лиш зими скреснуть,
Вас вже сіють ваші весни.
Різнобарвно-кольорово
Залоскоче поле нове
Живота в старого Неба.
Небо чмихне (то так треба),
Хрусне громом поясниця,
Потім хитро проясниться
І покличе всіх у літо.
Стійте, діти, НЕ-ХО-ДІ-ТЕ!
Не ходіть… Бо й ми не знали,
Що весни завжди так мало,
Що всі квіти там цвітуть,
А не тут…
Не ходіте! Та куди там -
Вже зманились квіти літом.
Все для них, чого захочуть:
Довгі дні, короткі ночі.
Сонце гріє диво-мрії!
Та все дужче вітер віє –
І втрачають сини й дочки
Непомітно пелюсточки.
А за літом ходить осінь…
І ми звідти сиво-босо,
Як здурівший Лір Шекспіра,
Радимо вам щиро-щиро:
Бережіть себе, кохані,
Вам дорослішати рано!
Посміхнуться та за руку
В гості приведуть онуків.
Весь наш досвід, розум, страх
Втопиться у них в очах
І на зігнутих безсило
Спинах знов відчуєм крила.