Кров людськая, як водиця,
З ран козацьких б’є ключем.
Рідна земле, пий, наситься,
Під вогнем та під мечем
То не турки, не татари,
Християнські душі п’ють.
Свої ж братья – яничари,
Тож в очах – і сум, і лють.
То гетьмани-отамани,
Розгубили розум свій.
Може, братья, їх шаблями?
Може їм - «За упокій»?
Матері та діти гинуть.
Стогін людський йде-гуде.
Де ж тут правда, Боже милий?
І героям слава де?