Відблакитнився дим застарілих ілюзій,
У стривожених сутінках літо тремтить.
Десь за обрієм снів, на безлюдному лузі,
Споглядає на мене одвічна та мить,
Що милується справжнім, прекрасним і вічним,
Кличе пам’ять віддатись принадності змін,
І утримує знак на хисткому узбіччі:
«Йти завжди – далі страху, себе та сивин».
Не здаюся нахабству осліплого плину.
Нехай буря скажена пороги зіб’є –
Я відмічена світлом і пещена тінню,
І ламаються зуби об серце моє.
Ти облиш сподівання наступної дії,
Серед мороку мертвої туги завмри.
Хто ж зарадить, якщо, покидаючи мрію,
Повертаєшся знов до нещадної гри?
Перехрещені долі біг часу стирає,
Все невтілене рушить поволі за ним,
А у полі покинутих, десь біля краю,
Заростатиме стрімко спустошений дім.
Ніч з 13 на 14.08.2014