І в часи "з козаками"
І, нажаль, так воно ще й сьогодні,
Оковиту ковтками
П'ють-не можуть напитись голодні.
П'ють свободи примару:
Ніби - ось! І вже знову немає...
Суплять брови: "Корчмарю!
Хто ж так ллє? Хто ж так недоливає?"
Грішимо! Пійла вщерть нам:
Не жаліють отрути - топися!
Корчмарі такі чемні,
Хоч до них хворим місцем тулися.
Співчуття, розуміння,
Частування... Та чим?! З чого трунок?
Помутніння, видіння -
У сивухи такий "поцілунок".
Це не те, що "для себе", -
Де святого і грішного вміру -
На "загальні потреби"
Розбавляють нам правдоньку щиру;
Підсолодять брехнею,
Світло згасять до майже інтиму...
Вибачайте! Своєю
Я стежиною краще ітиму.
Не в корчму, а на поле!
Буду сіять озимеє жито,
Бо викохує долю,
Той хто прагне любити і жити,
У навколишніх бачить
Не чортів-чоловічків зелених,
А Людину, що й плаче
І радіє від щастя щоденно.
- - - - - - - - - - - - -
Від корчми всіх не втримаєш...
Кобзаря ж згадаю:
"Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!"