Так прожила я затяжную зиму. Леся Украинка

Лана Степанова
(Перевод с украинского стихотворения Леси Украинки)

... Так прожила я затяжную зиму.
Зима прошла, весне настали сроки.
Мне всё одно:  и время, и пора.
Плывут мои часы неудержимо,
Как лист сухой уносится потоком.
Сегодня так похоже на вчера.

Когда бы болью сердце не щемило,
Душа от состраданья не сжималась,
Не знала б, что поистине живу.
Возможно, это просто сон унылый,
И мне в нём суждена такая малость…
Но стены дома вижу наяву.

Весь мир мой - в них,  не для меня свобода.
А за окошком мир другой, огромный,
Шумит-гудит и буйствует вокруг.
Повозки тарахтят и люди ходят.
Звонки трамваев, грохоты и громы
Сливаются в один дрожащий звук,

Как тремоло великого оркестра…
Всё время льётся музыка потоком,
Шумит, звенит, рокочет белый свет!
Но мира я не вижу в этом месте,
Воротный столб да тополь вижу только,
Да звездочка сияла меж ветвей.

В окне я вижу неба лишь кусочек,
Но знаю, что весна-красна  настала.
Опять выводят трели соловьи,
И листики,  проклюнувшись из почек,
Начнут расти, и неба станет мало,
Закроет крона звёздочки мои…

А о зиме я знала оттого лишь,
Что за окном снежинки танцевали,
Мороз творил хрустальное панно.
Вот так и я жила в своей неволе,
Любовь и юность помнятся едва ли –
Всё это было, только за окном...



...Так прожила я цілу довгу зиму.
Зима минула, і весна настала,
Для мене все однакова пора.
Мій час пливе собі так тихо-тихо,
Як по ставку пливе листок сухий.
Чудне життя… якби часами серце
Живим жалем і болем не проймалось,
Не знала б я, чи справді я живу,
Чи тільки мріється мені життя крізь сон.
Стіни чотири тісно оточили
Мене навколо: се ж увесь мій світ.
Там, за вікном, я чую, світ інакший
Шумить-гуде, веде свою розмову.
І туркіт повозів, і людські голоси,
Дзвінки трамваїв, гомін паровозів
Зливаються в одну тремтячу ноту,
Мов тремоло великої оркестри.
І день і ніч гуде ота музика.
Який шумливий світ там за вікном!
Та я його не бачу. Тільки й видко
Мені з вікна шматок різьби на брамі
Та ще тополю із міського саду,
Крізь неї часом зіронька світила.
Ще видко неба стільки, що в вікні.
Тепер я знаю, що весна надворі,
Бо соловейки здалека щебечуть,
Лунає гомін листя молодого,
І крізь тополю вже зорі не видко.
Раніш я знала, що була зима,
Бо миготіли за вікном сніжинки
Та срібні візерунки на шибках.
Оце мені уся пори признака…
І жаль мені, і думаю я з жалю:
Та чи не так, як от тепер весну,
Я бачила кохання, й молодощі,
І все, чим красен людський вік убогий?
Те все було, та тільки за вікном.

25.04.1897