Чому пелюстки від троянди на сніжному насті,
зворушливо-гарні, залишені мов би на щастя,
в мені колисають завжди лише сум за минулим,
і мариться те,що здавалось навік потонуло?…
Чому пелюстки ті так серце хвилюють до суму?
І знов повертаюсь в той січень,плекаючи думи…
надії,що впали на землю з яскравої зорі,
де очі мене обіймають,гарніші ніж море.
Серпневе, ласкаве, де вітер спочив до світанку…
А серцю років не достатньо, щоб гоїлась ранка…
Воно не зуміло забути ті кляті троянди…
Та вже не мені вони щастя шукати завадять…