в мені розіпято вже тисячі світанків
і тисячі ночей загинуло в мені,
чолом в чоло тулилися холодні ранки,
а скроні від думок — в огні...
пустий перон..., де світла ліхтарів скупі пожертви,
мою лиш тінь проклали... де ж його?!
в чеканні мить стократ вдалось померти
і тисячі разів воскреснути дано!
я прислухаюся... у шепіті сталевім,
зітхання чую потягів нічних...
я ж вопреки, у світлі полудневім,
малюю старість нашу в зорях весняних!
ось “Київ-Лисичанськ” крадеться повз перону,
а я розхритсана в нічній імлі,
біжу нестримно від вагону до вагону,
щоби від щасят сипать сльози-кришталі.
Ти мій! Нехай хочаб на мить зупиниться війна!
бо вкотре проводжати вже несила.
пройде два дні... Прокотиться перонами луна...-
“ти знов однааааааааааааааааа...”
Ця осінь сріблом коси рясно крила...
осінь 2014 р.