В саду вишневім, де до нас багато
Хто мріяв і кохав, і сподівався –
Туманить листям осені багаття,
Несуть вітри розлучення нещастя.
Змарніле небо ниє наболіло,
Подряпане до блискавок кігтями;
Блакить свою, неначе душу й тіло,
В земельну ллє, жертовну, порцеляну,
Щоб напоїти і омити рани,
І впасти на опущені повіки,
І запалити в них п’янке бажання:
Любить - щоб жити, жити - так довіку.
Минаючи пекельні громоспади,
Вертаючи по крижаній дорозі
Додому, ти відчуєш сум солдата,
Що жити – не кохаючи – не взмозі.
Занадто швидко б’ється його серце,
Летять думки, мов куля біля скроні,
І папірець, у рваній гімнастерці,
Коханням завороженим боронить:
«Я вірю – ти повернешся додому,
Як цвіт бузку на підвіконня ляже,
Торкнуться посивілі наші скроні,
Засяють, у багатті серця, наші
Очей пекельних, зоряні крижини,
На перехресті щастя і недолі,
І ми поринемо, неначе дві пташини,
У вирій споконвічної любові».
30 серпня 2014р.