(за Г. Клімтом)
Княже, крапле з моєї пам’яті – рани суцільної!
Навіщо стікаєш з тієї пітьми сецесійної?
Ти залишаєш ошатне панно пелюсткове, барвлене,
марніють, пейзажі з минулого, тебе позбавлені.
І я серед тих пейзажів. А ти – золотими краплями
стікаєш, усотує тебе стеля, шпалери подряпані,
в кожнім предметі довкола – твоє світіння, свічення,
і кожний мій порух – офірування, а кожний подих – освідчення!
Усі мої сновидіння – сповідання тобі, невідомому,
невидимому, прихованому...
Ось вже й висока вода з підхмар’я прозорого падає...
Княже мій, володарю мій, виноградарю!
Жоден солодкий коханець не вартий твоєго з’явлення.
Радіє оселя моя - оаза в пустелі, галявина
посеред космосу.
Візьми мене звідси, під хмари свої піднеси мене –
лунає навколо благання моє, молінням знесилене.
За ложе нам стануть надхмар’я, сферична оркестра втішатиме...
На ложі моєму вночі я шукала тебе і знайшла тебе!