Сповідь сироти
Святий Миколаю, тебе я не бачу,
Але переконана: Ти в світі є!
Я часто печалюсь, сумую і плачу, -
Таке нещасливе дитинство моє…
Нема в мене батька і рідної неньки,
Здається, нікого у світі нема.
А я ж невелика, а я ще маленька,
В великому світі без роду – сама…
Так хочеться сонця, так хочеться ласки,
Щоб хтось притуливсь до моєї щоки,
Щоб на ніч повів лабіринтами казки,
До щастя, до віри, скоріш – навпрошки.
Щоб хтось по голівці погладив рукою,
Зігрів мої руки у теплій руці,
Тоді б не була моя доля терпкою,
І сліз не було б на дитячій щоці…
Тоді б я була найщасливіша в світі,
Як в небі весняному жур-журавлі.
…Сьогодні ж від мами і тата – привіти
Приносять вітри на холоднім крилі…
То добре ще те, що живу в інтернаті,
Ця школа знаходиться в древнім Ромні.
Тут щирі дорослі, на ласку багаті,
Вони навіть рідними стали мені…
І все отут є: і книжки, й подарунки,
І квіти, й цукерки, й комп»ютери є.
Але тут нема найціннішого трунку,
Який розтопив би сердечко моє…
Хотіла б я мати тепленьке гніздечко,
Але не державне! Маленьке – своє.
Почуй, Миколаю, як б»ється сердечко,
Воно мені спатки щоніч не дає…
Коли я лягаю у ліжечко спати,
То згадую дім і собачку – Чижа,
І теплі млинці, що приносила мати… -
Тепер і перина, й подушка чужа…
Ніяк я не звикну, що діток багато,
Тут вчителька-мама – на всіх нас одна.
А я б так хотіла, щоб лиш моя мати
Мені всю любов віддавала сповна…
Але ж так не буде. Я добре це знаю,
Тому я свій смуток в душі і ношу.
То ж милий і добрий, СВЯТИЙ МИКОЛАЮ,
За сиріт усіх, не за себе , прошу:
Дай діткам усім і наснаги, й терпіння,
Дай друзів багато, прошу, - на віки.
Дай їм і здоров»я, й святого прозріння,
Добра й милосердя на довгі роки.
Щоб мами і тата дітей не губили,
А ніжили їх і плекали в теплі.
Любов»ю щоб Божою діток любили, -
Вони ж бо беззахисні, слабі й малі…
Щоб діти, як листя, в світах не літали,
Щоб з голоду їм не прийшлося вмирати.
А вдома із татом і мамою спали…
Яке ж бо це щастя – є батько і мати!!!
Святий Миколаю! Мабуть забагато
Я хочу в цім світі, але не вини.
Хоч я ще маленька, та хочеться свята,
І вирвать з життя кропиву й полини…
…Вже вечір надворі. Запалені свічі…
Хвилююсь у темряві. Жду і мовчу…
Заглянь, Миколаю, скоріше у вічі,
Й згаси у долонях холодну свічу…
Та я ж ще маленька, гріхів не зробила,
Хіба за батьків нести хрест на спині?...
Я їх все одно і таких полюбила,
Вони найрідніші у світі мені…
…Ось чую – іде… І хвилююся дуже.
Мовчати? Чи плакать? Невже обмине?..
Лютий вітер крилом гілля яблуні струже,-
Ось зайде в кімнату, побачить мене…
Торкнеться до скронь – і я Ангелом стану,
Добро, наче іскри, сипне з рукава.
Й не стане у мить зла, неправди й обману,
І мама моя буде знову жива…
Ось рипнули двері. Свіча спалахнула…
До мене завжди він отак поспіша…
Зраділа-зраділа, і тихо зітхнула:
«Бач, навстіж розкрита дитяча душа…»