Все це через брак краси, моє любе сонечко. Через брак краси у моїх вічнозелених очах. Саме через нього я серед ночі схоплююся зі свого не дуже привабливого ліжка - і телефоную тобі, аби почути твій схоплюючий, рятуючий від усього голос.
Він піднімається від вуха до мозку, потім падаючи, прямуює в серце. О, все це через брак краси у цьому місті…
Сірі балкони, сірі філіжанки із напівхолодною кавою, сіре сонце, сіре повітря і сірий осміх порожнечі довкола. Все це через брак краси, моє любе сонечко. Мої недогодовані красою очі шукають, за шо вчепитися, чого б вдихнути на повні зіниці, та не знаходять нічого. Суцільне сіре, мертве море. Ба – ні. Море завжди живе, а тут… тут…
Я знову чекатиму на тебе, сонечко. У цих гидких, зроблених шляхом натискання до болю запалих вже клавіш контрол це контрол ве, квартирах. Я дзвонитиму тобі з цих сірих телефонів, виглядатиму у штамповані однакові вікна, за якими нема ні котів, ні фіранок, ні щастя, ні усмішок – нічого. Лише банальне чекання на завтрашній день як на порятунок. Вони встають і лягають спати, ледь протрушуючи сіре павутиння – вистромити носа і дихати. Зробити собі дірку для сірого, крихкого повітря – і дихати. Не на повні груди. Не на груди взагалі. Просто, механічно.
Я дзвонитиму тобі багато і часто. Я хапатимусь за тебе – через брак краси. Через брак справжьо-затишних вечорів, ранків, тебе, тебе, єдине красиве створіння, зроблене Богом (чи чуєш, стариганю? За це тобі дякую), єдине, що пливе, що ще пливе у цьому сірому мертвому потоці випорожнень людських недодумок, недоочікувань, недомрій
У цьому незатишному, зробленому наоспіх і насліп, гострокутому світові.