Це ж які тепер новини
З неньки рідній – України?
Чи ще злодії-кацапи
В наші скарби тянуть лапи?
То ж між наших мілліонів
Не було раніш шпіонів...
Нє, хай грець, но трохи було.
Потім всіх в Росію здуло,
Як в пожежі з хати дах
В ніч взлітає, наче птах.
Що, Шевченко був надіжний? –
Поки їв російский хліб,
Він писав російскі вірші!
Чув, обрізанний він, ніб.
А тепер, не без причини,
Треба й Гоголя скоріш
Громадянства України
Залишити, хоч заріж.
Буде нам всім краще жити.
Та й і я б закінчив вірш...
Може хлопці не читали,
Чи їм знати не пристало,
Що не наш він є – москаль.
Та про це мені не жаль.
...Газ не хочуть москалі
Нам давати взагалі.
Бо ціна їх, бач, турбує,
Це ж вони з того й лютують.
Все, зморився я... До речі,
Їм ганьба, та не на вечір,
На неділю, нє – на рік,
А ще краще – хай на вік.
За якісь сім міліонів
Хочуть тут знайти шпійонів?!...
Ну, за десять – розмовляли б,
Це ж не зрада – це «халява».
Хто ж не хтів би заробити –
Бо нема на що нам жити,
Діти просят хліб, цукерки,
Подивлюсь підчас в люстерко,
І сльоза біжить сама...
Хто ж це нас пихае в лапи
Кровожадних ескулапів,
Чи живем ми задарма
Всіх народів зокрема?
Чи доколу всі сатрапи,
Чи ми з’їхали, кума,
З глузду, з розуму, з ума?