Ещё и пароходики чадили,
и нам в песке игрушкой был кремень…
На грани между сказкою и былью
стоял тот дом, где облаком сирень.
В нём жил старик, похож на графа даже.
При галстуке, совсем не как деды.
Графина отражение в трельяже
там было сном колодезной воды.
И нас манила детская фортуна
попасть в тот дом, хотя б на миг один…
Там было всё блестяще и латунно,
и лампу там оставил Алладин.
А тот старик, точь-в-точь как Калиостро,
он с чем-то чудодейственным в руках
сквозь стёклышко смотрел, как кобчик, остро,
на что-то целясь в винтиках, зубцах.
Лежало рядом времени навалом.
В окошко пели птицы из кустов.
А он сидел, сидел как за штурвалом –
в руках крутил колёсики часов.
Куда он плыл? Как озеро, свинцово
поблескивало зеркало впотьмах.
Все механизмы цокали сурово.
И невесть кто сказал ему: «Приляг!».
А он крутил всё крохотки-штурвалы,
и плыл, и плыл в неведомую даль.
И детство его в рамочках-овалах
смотрело, в нём узнав себя едва ль.
Комод дырявил неуёмный шашель,
серебряный светился образок.
Его душили и сирень, и кашель,
и от воспоминаний изнемог.
А в мельтешенье маятников медных,
когда гудит басовая струна,
над мурашами цифр едва заметных
старик казался тенью колдуна.
Лечил в часах тех время он земное -
то, что стояло, цокало, хромало.
Нам маятник в ночи всходил луною.
И лишь тихонько гирьку поднимал он.
Оригинал
Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.
Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.
А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.
Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"
А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.
Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.
У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.
Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.