Димчо Дебелянов
Чи матиму колись ще омріяну нагоду...
Переклад з болгарської — Любові Цай
Чи матиму коли ще омріяну нагоду
піти подалі з міста, де суєта і шум —
вдихнути серед лісу блакитну прохолоду,
де ручаї розносять свій кришталевий струм?
Та більш за все жадав би впиватися тобою,
моє прекрасне море, колиска перших днів,
чайок плачі ловити над хвилею стрімкою,
відчути пінну свіжість перлистих бурунів.
Зима приспіє рання — мої не зрушить мрії,
віддати ладен щедре надбання золоте,
і виноград янтарний, що восени наспіє,
й золоторунне жито, що на полях зросте...
***
Оригинал:
Димчо Дебелянов
Кога ли аз ще мога далече от мъглите...
Кога ли аз ще мога, далече от мъглите
на шумний град, далече от грижа и тъга —
да вдъхна очарован свеж лъх посред горите,
на езеро кристално приседнал край брега?
Но повече желал бих край тебе в упоенье,
море, любима люлко на първите ми дни,
да слушам плачовете на чайките пред мене,
от пяната разведрен на твоите вълни.
Че зимата ранила не плаши ме — разпръсвах
вси дарове вълшебни на свойта пролет аз,
и гроздът, що наесен узрея, не откъсвах,
от другите пожънат бе пълният ми клас...