Димчо Дебелянов
ЛІС
Переклад з болгарської — Любові Цай
Край поля, де повільно й бавно шле сонце промені жаркі
і у долинах мальовничих бринять потічки гомінкі,
де осолоду відпочинку пильнує попідземний низ, —
там непохитну вись блакитну торкає тихий вічний Ліс.
Казки там сонні старовинні, там тане тиша ворухка,
в її туманному подолі, як хвиля збурена, стрімка,
стихає хор в шумких долинах, дзвінке змовкає джерело,
і захист вірний в час вечірній знаходить втомлене крило.
І знає зморений дорожній: тремтливе листя в ніч таку
шепне таємно щось про щемне, про пам’ять юності крихку.
На схилах гір, де на світанні задухи й куряви нема,
в уяві знов життя ласкаве, що так прихильно обніма,
коли над тихою водою удень він схилиться чолом —
побачить мрії золотії, що там поснули вічним сном.
В стрімкому пориві до щастя впродовж своїх буремних літ
над мовчазним стернистим полем надибав тління чорний слід,
пішов заслони він шукати, де Лісу самотинна даль,
останніх радостей відчути, останню випити печаль...
Край поля, де повільно й бавно шле сонце промені жаркі
і у долинах мальовничих бринять потічки гомінкі,
де осолоду відпочинку пильнує попідземний низ, —
там непохитну вись блакитну торкає тихий вічний Ліс.
***
Оригинал:
Димчо Дебелянов
ГОРА
Накрай полето, дето плавно излъчва слънцето стрели
и в марни валози потокът с вълни приспивни ръмоли,
меда на отдиха стаила дълбоко в девствени недра,
виши колони непреклонни успокоената Гора.
Там дремят приказки старинни, там тае звънка тишина
и в безответните й скути, като вълна подир вълна,
заглъхват хоровете страстни на многогласното поле
и подслон верен в час вечерен намират морните криле.
И знае пътникът отруден, че в презнощ тръпните листа
с участен ромон ще му спомнят на миналото повестта,
в зори низ глъхнали присои, далек от полски прах и дим,
пред него повтор ще въстава животът ласкав и любим,
а денем, лик когато свежда над примирената вода —
ще вижда прежните копнежи там мъдро спящи навсегда.
Че дълги дни към хубост вярна в набег безцелен устремен
той вред в полето е настигнал следите на предвечна тлен
и сам е свърнал - на Гората в съкровищните самоти,
последна радост да изведа, последна скръб да приюти...
Накрай полето, дето плавно излъчва слънцето стрели
и в марни валози потокът с вълни приспивни ръмоли,
меда на отдиха стаила дълбоко в девствени недра —
виши клони непреклонни успокоената Гора.