***

            Легенда про «Сріблянку»
               
                Колись бабуся розповіла казку,
Легенду гарну, що повік не згине.
Таку сумну і разом з тим – прекрасну,
Про короля, що звався Костянтином.
Він був поважним і багатим паном.
Маєтки мав, конюшні і поля
                І мав дружину – молоду й кохану,
Вродливу, наче враннішня зоря.
Кохав її, як молоду лебідку,
                До ніг їй клав і золото й кришталь.
                Та якось, у цей край, не знати звідки,
Забрів красивий, молодий скрипаль.
Коли він грав – співали зорепади!
Вливав у пісню всі свої жалі.
А в неї сльози срібним водопадом
І ясний погляд, наче дві зорі.
Ой закохалась в музику чарівну,
В зелені очі, що мов біль сумні,
 Лише із ним вона була царівна,
Летіла в вись у щастя на крилі.
Їй так набридли серебро і злато,
Їй не потрібні шовк і килими,
 Лиш скрипаля хотіла цілувати,
Вдихати спів чарівної струни.
О, музика, мов дощ у срібний келих!
Ловила серцем порух ніжних рук,
Тулилася до нього, як метелик.
А з серця лився пісні срібний звук.
Та обірвалась пісня.Наче стрічку,
Король ревнивий обрубав мечем
І серед трав, з тих пір, царівна – річка,
Так срібно-срібно крізь віки тече.
А Костянтин зкричав,мов збитий кречет,
Підняв криваві руки у блакить
І поруч став високим очеретом,
Що так ревниво й досі шелестить.
Назвали  « Сріблянкою « річку добрі люди,
Вона шумить і срібно так співа,
А де-коли вночі, на повні груди,
Скрипаль піснями душу розтина.