Я брошу всё. Я верю в километры,
те, что взахлёб, обветрены и злы.
А их не счесть у матушки Деметры –
она была богинею земли.
О, размотай дороги мне, богиня!
Куда угодно от себя сбегу.
Спаси меня, спаси, иначе сгинет
моя душа… Чужую берегу…
Так преданно, так нежно, покаянно,
так супротивно здравому уму.
Спаси меня разлукой, расстояньем,
с собой воспоминаний не возьму.
В оазисах горчащей солнца цедры,
где гром припрятал ливень в рукаве,
где вешки лишь – вёрст деревянных зебры
пасутся в пыльной у дорог траве,
пусть будет степь, пусть будут лес и горы,
взорвётся пусть твоя земная лють,
когда на глаз дурные
семафоры
дорогу мне печалью перельют!
Оригинал
Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддаллю,—
ні спогаду з собою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,—
хай буде степ, хай будуть ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!