Я вышла в сад, он чёрен, очень стар,
ни яблочка не снится в эту пору.
От осени ему на память дар —
танцующей походки нежный шорох.
В саду я выросла, и он, теперь согбен,
меня узнал, смотрел и удивлялся.
Во время нефатальных перемен,
пусть старый, но ещё раз обновлялся.
И он спросил: ты что же не была
Тогда, во время моего цветенья?
Ответила: ты мне един всегда —
и в пору сна, и в пору обновленья.
И я пришла не стряхивать ренклод,
не делать из плодов твоих наживы.
Чужие здесь — в часы твоих щедрот,
а я пришла, когда тебе тоскливо.
И лишь на это у меня права.
Уже скрывалось солнце за холмами —
какие-то прощальные слова
шептал мне сад иссохшими губами.
Оригинал
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав:- Чого ж ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала:- Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
А я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами -
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова.