Димчо Дебелянов
СОНЯХИ
Куди ведеш — чи на поталу —
ти, що наобіцяв мені надій,
моїй гордині — перемог і шалу
і жар любові вічний і палкий.
В садку притихлім чую скорб чималу,
там, де обитель всіх загиблих мрій.
Я чую тихий жаль в душі моїй
до соняхів, що сонця не спізнали.
Моїх спокус чекає хто — не знати,
За що убозтво й кару відбувати? —
Заслона чорна застить зір мені,
і небо заступа мені безденне,
воно мені дарує ночі й дні,
що лиш Вона їх забере у мене.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Димчо Дебелянов
СЛЪНЧОГЛЕДИ
Ах, ето де ме ти изведе,
ти, който нявга властно обеща
на мойта гордост — вихрени победи
и жар всерадостна на любовта.
Скърбя в градини глъхнали и бледи,
обител на покрусена мечта.
Аз чувам тиха жал по утринта
на слънце невидели слънчогледи.
Кому бе нужна моята съблазън?
Защо съм обнищен, защо наказан —
не знам. Неведа черна заслони
бездънното небе на мойто Време
и то ми праща днес нощи и дни,
които само Тя ще ми отнеме.