Стільки сторінок чорнилом вже змарав,
Та Вам не написав в них ні слова.
Дзвонив рідко, все приїхати, раз од разу, обіцяв,
Та й у цих розмовах все про мої "але" була мова.
Поклавши слухавку, знов на місяці пропадаю,
Щоразу ловлячи себе на думці -
Я марно, мабуть, у котре в серцях обіцяю
Приїхати хоч на день рідній Бабусі!
Соромно. Що тут ще скажеш?
Дорослий вже, та все ж не трима слова.
І права будеш і не промажеш
У правди камінь гіркої - виправдовуюсь знову.
Скільки світла і турботи у Ваших люблячих очах,
Скільки тепла завжди дарує зустріч!
Та Ви ж не маючи спокою у безсонних ночах,
Хвилюєтесь за кожного, готові прийти но поміч.
І словом і радою, обіймаючи серцем,
На відстані від кожного хвилюєтесь знову.
Бабусю, рідна! Пробачте, онука на назвеш взірцем,
Пробачте нас усих, що рідко до Вами заводим ми мову.
Так гірко мені раптом на душі стало,
З солоною сльозою разом колотиться серце.
Адже від Вас не чув я кори - її від інших чимало,
Любов та тепло лиш, а від мене пустих обіцянок відерце.
Пробачте Бабусю за слабкість, молю!
Бо ж у Ваших обіймах завжди були рідні.
Пробачте, що рідко Вам кажем: "Люблю!",
Що на обіцянки багаті, а на діло ми бідні!
В Прощену Неділю моїй Бабусі Людмилі.
22 лютого 2015 р.